Розділ п’ятнадцятий

— Так... Одна моделька. Ти вгадала.

Іренина довга тінь на снігу здавалась автономною, абсолютно самостійною істотою.

— Сідай, Ірено...

Вона сіла на краєчок лавки.

— Го-ол! Го-ол!! Двісті вісімнадцять — двісті шістнадцять!..

Хлопчаки не мали втомленого вигляду. Шайба (світ клином зійшовся на цій дурній шайбі), ніхто навіть не глянув на Ірену... Хокеїсти були недопитливі — чи просто не бачили її?..

— Чого ж ти мовчиш, Хміль?

— Хіба нам нема про що помовчати?

Той, що сидів поруч, вдоволено гмукнув. Кивнув на хлопчаків із деяким самовдоволенням:

— Тобі подобається?

Вона мовчала.

— Ти погано про мене думаєш, Хміль.

— Хіба? — здивувалась Ірена.

Її довга тінь сягала маківкою льоду.

Добре було б згадати щось хороше. Що-небудь тепле, пов’язане з Анджеєм... Це було б дуже до речі. Бо коли від неї вимагається виявити всі свої сили та здібності — вона вже ні на що не здатна. Прикро...

Ковзани залишали на льоду білі борозенки, в них заломлювалося сонце, здавалося, що лід повитий сріблястою павутиною. Алмазним пилком носилися підхоплені вітром сніжинки.

— Гарно, правда? — запитав Анджей.

Ірена примружилася.

Мана була миттєвою. Перед очима у неї потемніло, сніжинки обернулися розсіяними в порожнечі світлячками — дивовижно величне, рідкісне в своїй красі видовище... Здається, щось подібне вона відчула, коли шестирічною вперше потрапила до планетарію. Але там була тінь, слабка подоба світу, що відкрився Ірені в цю хвилину...

Сніг знову став білим. Чорна шайба відлетіла в замети, хлопчисько в бордовому светрі поліз витягати її, інші азартно квапили...