Розділ п’ятнадцятий

Дитячі голоси.

Це її діти?!

— Ірено!..

Вона стоїть на снігу.

Добре було б іще хоч щось, крім снігу, побачити...

Вона протерла очі, вони здалися такими маленькими на дотик, а набрякла рука — такою великою...

Ага, он воно що...

З десяток дітлахів від восьми до дванадцяти ганяють шайбу по льоду круглого озера. Праворуч і ліворуч — імпровізовані ворота (два пластмасових ящики з-під пляшок). Від хлопчаків шугає пара. На засніженому березі купою лежать куртки та кожушки. Мерехтіння яскравих светрів і шапочок провокує метелики в очах, у декого з хокеїстів на спині пришито номер, у наймолодшого, щокатого і круглого, на куртці намальовані ікласті щелепи й виведено: «агресор».

Усе це Ірена розгледіла в найменших подробицях. Можна сказати, з ефектом присутності. Хлопчаки азартно волали, ковзани навсібіч різали лід, важка шайба вдарялась об пластмасові ящики-ворота.

Ірена озирнулась у пошуках Река. Немає лицаря, порожньо...

Мана...

«Маячня», — промовила Ірена скрушно.

Гол. Команда тих, котрі забили, гучно раділа; Ірена здригнулася від потужного крику півдесятка хлопчачих горлянок.

Маячня чи...

Вона зробила крок. Іще...

Хлопчаки не звертали на неї ніякої уваги.

Їхній тренер — також.

Він сидів на низькій нефарбованій лавиці, Ірена бачила його спину й потилицю.

Широкі плечі, обтягнуті потертою курткою. Непокрита голова, трохи кучеряве волосся, ледь посріблене сивиною. Хлопчаки метушились і волали — а єдиний глядач спостерігав спокійно, трохи поблажливо, іноді роблячи позначки в записнику.

Ірена зробила іще крок. Оступилася, ледве втримавшись на ногах.