Розділ п’ятнадцятий

Хлопчаки галасували — їй здавалося, беззвучно.

— Анджею...

Він обернувся.

В якусь секунду їй здалося, що зараз він знов повернеться до своєї справи. Спокійнісінько обернеться до гри хлопчаків, іще й прокричить їм для заохочення щось на зразок «давай-давай!..»

Скільки разів вона помилялася? Бачила ЙОГО в інших людях?

Уперше — давним-давно — в машині Семироля. Потім — у тому склепі-хмарочосі, в палаці Тлумачів, коли світло сліпило очі, а голова стирчала в пащі кам’яного звіра. А тепер сліплять сонце і сніг...

— Привіт, Ірено. Маєш поганенький вигляд.

— Привіт, Кромаре, — відгукнулася вона в тон. Просто за інерцією. — Зате ти чудово виглядаєш.

Він звів брови:

— Не впізнаю тебе... Де ж уповільнена реакція?

— Це час тут іде занадто повільно, — сказала вона значуще.

Хотілося кинути йому щось зовсім уже дурне. Наприклад: «Це дійсно ти?!»

Що йому сказати? Господи, про що з ним говорити? Після всього, що сталося?!

Вона дійсно має кепський вигляд. Просто жахливий. Але... «Маєш поганенький вигляд» — усе, що може сказати людина, вперше побачивши свою колишню дружину з величезним животом?!

Вона так і тупцялася б, переминаючись з ноги на ногу, якби він, сидячи на лавці, трохи не посунувся. Ніби запрошуючи сісти поруч.

Хлопчаки верещали. З моменту, коли тренер обернувся, було забито вже два голи — по одному в кожні ворота; напевно, з цим часом дійсно творилося щось не те. (Чи він просто пристосувався до ритму Ірениного сприйняття?..)

— Хто це? — вона вказала на хлопчаків.

Він знизав плечима:

— Та так...

— Одна моделька?