Розділ п’ятнадцятий

— ЗГОРНУВ? Так-таки й просили передати?

Багаття догоряло, але Ірена розуміла, що, потягнувшись за сухою гіллякою, відразу ж упаде набік. Краще не ганьбитися.

— Атож. Саме так і просили передати... більше того: погрожували прикрити МОДЕЛЬ ззовні. Щоб уникнути ймовірного катаклізму...

— Клізма, клізма, клізма... — неуважно пробурмотів він. — Катаклізма...

— Петер говорив, — вона проковтнула слину. — Казав, що забракло ресурсів. Петер боявся... що РЕАЛЬНІСТЬ зміниться, Кромаре. Ракова пухлина на ймовірнісній структурі...

— Та озирнись, Хміль. Хіба ЦЕ не реальність?

Ірена озирнулася.

Базальтова скеля, що закриває третину неба. Іскри по спіралі летять угору, комета, що розпласталася серед зірок вигадливим прядивом серед розсипу світляків...

— Будь-яка дитина, що вперше побудувала вежу з піску... здатна зрозуміти мене, Ірено. Та що там — будь-яке пташеня, яке пробило шкаралупу зсередини... зрозуміє.

Вона всміхнулася.

— Ти смієшся?

— Як патетично... Мені на мить здалося, що ти артистично витримаєш паузу... і скажеш: усе це для тебе, Хміль. І полізеш цілуватися.

Дерево заскрипіло. Комета зависла нерухомо.

— Ні... — пошепки сказав він. — Не сподівайся...

І звівся на ноги. Ірена напружилась — та він усього лише підкинув хмизу в багаття. Все так само, по спіралі, зметнулися іскри.

— Навіщо ти чекав мене, моделяторе?

Він мовчав.

— Навіщо ти кликав мене? Навіщо ти побудував для мене... отой лабіринт? Кімнату страху, поєднану з божевільнею? Навіщо?

Спалахи вогню проростали крізь купу сухого гілляччя. Тяглися до неба, хмиз потріскував усе сильніше.

— Ти ненавидиш мене, моделяторе? Досі?