Розділ п’ятнадцятий

— Красиво... — сказала вона ледве чутно.

І вперше наважилась подивитися йому у вічі.

Ні, він не змінився. З таким самим виразом обличчя він майстрував свої сірникові «модельки», чаклував за комп’ютером, годував голубів...

Напевно, він схожий був на натхненного диригента за пультом. Принаймні очі його здавалися скоріше захопленими, ніж божевільними.

— Анджею...

— Так?

— Ти задоволений?

Над озером зависла, повторюючи його обриси, овальна хмара.

— Гм... Бачиш, Ірено. Вдоволений буває бик, який невдовзі упорав половину коров’ячої отари...

Хмара повільно оберталася, набуваючи дивно знайомих обрисів; подоба спіралі, два хвацько загорнуті рукави...

— Занадто важко, Ірено... а досконалості ж не буває. Вона й не потрібна нікому, досконалість...

Ірена мовчала.

До речі була б оце сковорідка. Або навіть стосик звичайних тарілок; вона послідовно розхряпала б їх об цю лаву — із брязкотом, з вереском, із сльозами. Вона учинила б зразковий сімейний скандал, зажадала б негайно повернути її на звичну канапу, відмотати час назад, припинити, нарешті, всі ці знущання...

Чомусь їй здавалося, що саме гротескна, на межі фарсу, «повсякденщина», доречна під цією хмарою і під цим сонцем. Можливо, хлопчаки на якийсь час полишили б свою гру, озирнулися б на брязкіт розтрощеного посуду...

— Ти жартуєш? — запитала вона для годиться.

— Ні... — він усміхнувся.

Вона відчула себе зайвою.

Настирлива відвідувачка, що з’явилася невчасно, з проханням настільки дріб’язковим, що його навіть ніяково вимовити вголос...

Про що вона може говорити з ним?

Як він це робить? Навіщо? З чого все почалось і чим закінчиться, і чи закінчиться взагалі?..