Розділ дванадцятий

Семироль в’їдливо хмикнув.

— Нічого смішного, Яне... І ще цей, як ви висловилися, молодик врятував мене кілька разів від неминучої смерті...

— І Провидіння нагородило його за це — чи, навпаки, покарало?

Ірені зробилося неприємно, що Семироль бачить її обличчя, в той час як вона дивиться в темряву.

— Я питаю з чисто професійного інтересу... Ця МОДЕЛЬ настільки штучна, що я взагалі дивуюсь, як вона проіснувала більше доби... Ірено, я боявся за вас. Вийшло, начебто я вас кинув... Вам не можна блукати цим навіженим світом. Спокій, позитивні емоції, піші прогулянки...

Ірена мовчала.

— Навіщо, ну навіщо ви влаштували цю божевільну втечу?! Вам було кепсько на фермі? Вас хтось ображав, із вами не рахувалися, вас не поважали?!

— Це пуста розмова, Яне.

— Ірено, я хочу, щоб дитина жила...

— Тоді вам слід вирощувати її в інкубаторі... Інкубатор не втік би від вас, не пред’явив би прав на дитину, інкубатор можна було б потім викинути в утиль...

Схоже на розмову по телефону. Коли кидаєш слова, неначе в порожнечу, не маючи можливості бачити обличчя співрозмовника...

Рука Семироля лягла на її долоню. Слабко стисла:

— Ви — як Провидіння, Ірено. Завинивши перед вами одного разу, все життя доводиться спокутувати провину...

— А ви — поет... — мовила вона крізь зуби.

Семироль шумно зітхнув:

— Бідолашні мої клієнти... якщо я не з’явлюся на процес... Ото буде розчарування... Так... Мені було б цікаво, Ірено, подивитися на Тлумачів. Ви правильно розсудили — якщо шукати, звідки у Провидіння ноги ростуть, Тлумачів треба пошерстити насамперед. Шкода, що я не встиг...

— Чому ви нічого не робите? — запитала Ірена.

— Тобто?

— Ну, лицар принаймні шукає вихід... А ви? Ви так і помрете — не діючи, молотячи язиком?

— Вибачте, але я не збираюся помирати...