Ціп почав розкручуватись — і відразу ж щез із очей. Залишився розмазаний у темряві круг, свист розсіченого повітря і скрижанілі очі лицаря.
— Реку! — безпорадно скрикнула Ірена.
Семироль криво посміхався:
— Бляха-муха... Ірено, і де ви тільки... гаразд. Юначе, вам доведеться нахилитися, бо зараз я не в змозі встати навіть за допомогою милиці... Бийте, лицарю. Я не захищаюсь.
Ірена подумала: якщо Семироль і грає, то дуже небезпечно. Він не уявляє собі, чим безкорисливий лицар відрізняється від своїх сухозлітних книжкових побратимів. Безкорисливі час від часу здатні на справжню підлоту та чинять зло — просто з принципу. Тож чи буде Рек педантичним стосовно скульгавілого вампіра?!
Не буде. Ірена зрозуміла це по стражденно вигнутих бровах.
— Реку, назад!!
Миттєвий погляд із-під примружених повік. Він не боїться вбивати — він соромиться супутниці. Він не хоче вбивати В її ПРИСУТНОСТІ...
Ціп зупинився.
— Ірено... Пані Хміль... Я не знаю, що вас пов’язує із цією істотою... Але ми в пастці. А він іще довго може прожити, харчуючись нашою кров’ю, і...
Ірена перевела подих:
— Облиште його, Реку... Це батько моєї дитини.
* * *Сирість пробиралася під одяг. (Доктор Нік отетерів би, побачивши, в яких умовах перебуває його пацієнтка...)
— Ірено, хочете грибочок?
— Дякую, Яне. Не хочу.
Темрява. Похмурий Рек узяв ліхтар і пішов на розвідку — можливо, він іще не втратив надію. І поки він бродить по печері, Ірена краєчком свідомості вірить, що ось зараз він розвідає шлях, повернеться, мовчки візьме її за руку і виведе на світло...
Або він піде сам? Залишивши цих двох — вампіра і його жінку — доживати віку в товаристві одне одного?!
— ...Або ці ось, приміром, безкорисливі, — Семироль напівлежав, спершись плечем об замшілий камінь. — Серед інших законів природи (бо Провидіння — це всього лише закон природи) здогадалися виділити один, який «є аморальним». І знайти обхідний шлях... А хто навчив їх відокремлювати так зване добро від так званого зла? І ця їхня впевненість, що добро без винагороди — шляхетніше?.. До речі, що вас пов’язує з цим молодиком, Ірено?
Їй здалося, що адвокат саркастично посміхається. Принаймні голос його глузливо здригнувся в непроникній для Ірени темряві.
— Це мій читач-шанувальник, — сказала вона втомлено. — Мої ранні оповідання... визначили його життєвий вибір. Жоден лауреат Срібного Вулкана не може похвалитися чимось подібним...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Страта» автора Дяченки Марина та Сергій на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ дванадцятий“ на сторінці 8. Приємного читання.