Розділ дванадцятий

Переслідувачі пішли і не з’являлися більше. Але це зовсім не означало, що на виході з печери втікачів не чекає засідка... Не може бути, щоб не чекала.

— Іншого виходу тут немає? — запитала вона, бажаючи позбутися неприємного почуття безвиході.

Семироль гмукнув:

— Будова цієї печери — окрема історія, Ірено... Жоден спелеолог не повірить в її існування. Це декорація, штучна споруда, на зразок садово-паркового гроту... Тут добре гратися в козаків-розбійників. От ми і «граємось».

Він відламав од найближчої стіни блідий шмат підземного гриба. Смачно, з хрускотом, надкусив (Ірена відчула, що її злегка нудить).

Рек стиснув губи. З того самого моменту, як повернувся вже добре насичений Семироль, він не вимовив ні слова. Ліхтар запалив, але губ не розтискав.

— Ви ж нікого не вбили на смерть? — запитала Ірена вкотре. Спеціально для Река.

Семироль зітхнув і закотив очі.

— Ідіот... — із почуттям сказав упир-адвокат. — Який він кретин, ваш Анджей... Йому слід було б потренуватися на морських свинках, перш ніж...

— Над морськими свинками Провидіння не владне, Яне. У них свої закони.

Стояче повітря здригнулося. Щільна хвиля його боляче вдарила в барабанні перетинки — то був далекий вибух. Затряслися стіни, полетіли зі стелі уламки та груддя, почувся глухий удар...

Ліхтар, захищений скляним ковпаком, здригнувся, але не згас.

— Ого! — сказав Семироль.

Рек мовчав.

Тиша встановилася мовби на новому рівні — десь щось осідало й осипалося, але ці звуки тільки підкреслювали холодне, як у трупарні, мовчання.

— Вони зруйнували вибухом вхід, — сказав Семироль. — Імовірно, тут устигли вигадати якусь подобу пороху...

Рек узяв Ірену за руку.

Машинально. Бажаючи підбадьорити. Семироль помітив цей жест — і блідо посміхнувся:

— Шановний безкорисливий лицарю... Візьміть, будь ласка, ліхтар і перевірте мій здогад. Гадаю, біля входу вас чекає жахливе видовище земляного завалу...

Рек скептично скривив губи.