Розділ дванадцятий

Ірена нервово озвалась:

— Може, я поріжу собі палець, а хтось із вас перев’яже?..

— І скаже «бідолашненька», — гмукнув у відповідь Семироль. — Краще поцілуйте лицаря — ось це буде справді гуманно...

Даремно він так пожартував... Ірена зіщулилась, як від холодного протягу.

— Або я вб’ю упиря, — запропонував Рек. — Це буде неабияке добро.— для всього людства...

— ...Якщо тільки Провидіння не зарахує його як убивство. Не збільшуйте свою провину, підсудний!..

Семироль осікся. Навалився на свою милицю, помовчав; запитав іншим тоном — діловито і сухо:

— Пані Хміль, ви проходили курси медсестер? В інституті ж вчили? Або коли отримували водійські права — вас же вчили елементарних медичних маніпуляцій, чи не так?

Вона механічно кивнула.

— От і добре... Ось перед вами — пацієнт.

Вона все ще не розуміла.

— У мене був відкритий перелом, — терпляче пояснив Семироль. — Я так довго просидів без припливу свіжої крові... прошу вибачення, без гемоглобіну... і мене так дивовижно запакували, що кістки не зрослися й досі. Тепер я маю всі шанси навік скульгавіти, бо зростеться нога криво... Це нічого, що я так багато говорю? Ваше завдання, Ірено, — зламати те, що почало зростатися, скласти правильно, жорстко зафіксувати. Доступно?

Вона мовчала.

— Тільки швидше, Ірено! Лицар потримає ліхтар... Це буде справжнє добро. Без дурнів. Це вам не порізаний пальчик... Через тиждень я зможу ходити. А через місяць танцюватиму.

— Буде зараження, і ви помрете, — холодно сказав лицар.

— Дзуськи! — голос Семироля звучав майже весело. — У мене зараз приплив сил і всепроникний імунітет...

— І волосся блищить, — сказала Ірена пошепки. Семироль розчув.

— Так... і обличчя гладеньке. Ірено, вам усе ясно?

— Я не можу, — сказала вона ще тихіше.

Ніби у відповідь на її слова земля здригнулася, приймаючи вантаж чергової обваленої брили. Хвиля ривком подолала відстань до завалу, потягнулася лизнути Іренині черевики — але відступила, щоб незабаром повернутися знову...