Розділ дванадцятий

— Якщо мотузка випадково обірвалась і засуджений залишився живий — його помилують...

— Немає такого закону, — після паузи сказав Семироль.

— Це У ВАС немає, — Ірена втомлено притулилася до вкритої мохом стіни. — Бо Анджей перестарався... у своєму прагненні до непідкупності.

— Чому я досі не збожеволів? — запитав Семироль мовби сам до себе.

Тиша. Глуха тиша просторої могили.

— Мені страшно, Яне...

— Думайте про дитину. Їй ні до чого ваші негативні емоції...

— Якщо там обвал, і ми...

На земляні стіни ліг віддалений відблиск ліхтаря. Рек повертався.

— ...Напевно, кроків на двадцять суцільного завалу. Що вони туди підклали — не знаю...

— Відкопуватися будемо? — діловито поцікавився Семироль.

Рек криво посміхнувся:

— На кілька місяців роботи... Це якщо руки, мов ковші.

Ліхтар він поставив на землю — але зброї не випустив (Ірена це з прикрим почуттям зазначила).

— А куди нам поспішати? — роблено-жваво поцікавився Семироль. — Вода тут є із глиною навпіл, зате струмочок екологічно чистий... Гриби цілком їстівні. Інша річ, що пані Ірені в її стані необхідні вітаміни, м’ясо, овочі, молоко, сонячне світло, гігієнічні процедури, позитивні емоції...

— Відійди від неї, — глухо сказав Рек.

— Що? — Семироль удав, що не розчув.

— Відійди від неї, упирю... — пальці Река судомно стиснулися на руків’ї ціпа. — Відійди від жінки!

— Що-що? — Семироль картинно приставив долоню до вуха.

— У тебе є всі шанси померти останнім, упирю, — у світлі ліхтаря блиснули вишкірені зуби Река. — Я не дозволю тобі! Ти помреш першим, кровопивцю!