Розділ дванадцятий

— Розумію, — терпляче кивнув Семироль. — Ні на секунду не вважаю за можливе віддавати вам розпорядження, але подумайте самі... Я кульгавий і ледве пересуваюсь. А пані Ірену ми ж не посилатимемо назустріч можливій небезпеці, правда ж?

Напевно, в цей момент Ірена мала особливо розгублений і жалюгідний вигляд — в усякому разі, Рек, кинувши на неї довгий погляд, мовчки підвівся, взяв у одну руку ліхтар, а в іншу свою зброю, і рушив уздовж галереї. Світло в його руках виднілося все далі й далі, Рек заглиблювався в тунель, як підземний поїзд метро...

Вогник завернув за ріг. Ірена опустила голову — що ж, у темряві, можливо, навіть краще...

— Скільки часу минуло... там, звідки ми прийшли? — неголосно запитав Семироль.

Ірена напружила пам’ять — але так і не змогла зміркувати.

— Якщо вважати, що ця МОДЕЛЬ перебуває до тієї МОДЕЛІ в тимчасовому співвідношенні десять до одного... Тобто в такому ж відношенні, як попередня МОДЕЛЬ до... — вона хотіла сказати «до реальності», але запнулася.

— ...Майже чотири доби, — сухо зробив висновок Семироль. — А якщо в іншому, е-е-е, тимчасовому режимі?

Вона не відповіла.

— Зрозуміло, — Семироль зітхнув. — А коли ви здогадалися, що таке Провидіння? Ви ж давно здогадалися, правда?

Вона заговорила — спочатку відчуття було таке, ніби читала третю лекцію поспіль, причому про одне й те саме. Все давно обдумано, сказано і переказано, ловиш себе на нещадних повторах, язиком ворушити важко...

Потім вона захопилася. Заново побачила і ліс гвинтових сходів, які ведуть до Тлумачів, і «притулок для убогих», і паперовий згорток, зіпсований водою...

— ...Одна велика літера залишилася. Велика «Я». Весь текст змило... геть чисто. От, — вона силувано посміхнулась. — А ви говорили щось про сумнівні художні достоїнства...

— Серед тих оповідань, які зберігались у вас у будинку, не було «Розкаяного», — заперечив Семироль.

— Та й справді...

Тиша. Пісок перестав обсипатись, не чути було ні вітру, ні кроків, ні шелесту коріння, що пророста під землею...

— Я думав про Ніка, про Сіта, про Ельзу... Якщо я не повернуся... вони приречені.

Ірена з сумнівом знизала плечима. Їй, навпаки, здавалося, що, звільнившись від адвоката-упиря, колишні смертники заживуть розкошуючи...

— ...Їм не слід жити серед людей, ви ж розумієте. Якщо їх вирахують (а їх вирахують рано чи пізно), звинуватять мене як безчесну людину і виконають вирок. Тільки й усього...

— А як же закон про обірвану мотузку?

— Що?