Розділ дванадцятий

— Не бійтеся, Реку, — сказала Ірена з нервовим смішком.

Можливо, він обернувся. І добре, що вона не бачила його обличчя.

Насправді вона заспокоювала не його, а себе. Вона страшенно боялася — не людей у чорному, звичайно...

Вона боялася, що в усталеній під землею тиші почує розмірене, вдоволене плямкання.

— ...А якщо вони повернуться?!

— Вони не повернуться, — сказав Семироль із явним жалем.

Він сидів біля стіни, простягнувши ногу, туго перев’язану полотняними стьожками. Поряд лежала сукувата палиця, що заміняла скульгавілому милицю. Ліхтар висвітлював його обличчя — змарніле й заросле бородою; ще годину тому вампір-адвокат був схожий, імовірно, на якогось доходягу — але тепер відросле волосся набуло блиску, вирівнялася шкіра на лобі й на вилицях.

Ірена намагалася не дивитися на Река. Можливо, своєю поведінкою вона порушує найважливіші для лицаря етичні принципи: скажімо, спілкуватись з упирями не інакше, як з допомогою осикового кілка...

(Хоча якраз на осикові кілки Семироль плював із високої дзвіниці...)

— Чому вони за вами полюють, Ірено?

Вона помовчала.

— Через моє оповідання, Яне. Воно називається «Про розкаяного», а я його навіть не...

Вона вчасно прикусила язика. Рек мовчав; Семироль і так усе зрозумів.

Ліхтар горів рівно. Олії вистачить іще на кілька годин, а потім на трьох залишиться лише двійко видющих у темряві очей — Семиролевих...

— Нам треба вибиратись, Яне, — сказала вона, намагаючись, щоб її голос звучав рішуче. — Нам треба вибиратися, Реку...

— Ви шукали вихід, Ірено?

— Так... А ще я шукала Анджея.

— Пошуки провалилися?

— Пошуки ще не завершилися...

Рек із сумнівом похитав головою. (Не знаю, мовляв, що ви хотіли знайти, — але от чи доведеться все це шукати далі — Провидінню видніше...)