Розділ дванадцятий

— Зараз? — саркастично запитав Семироль.

Печера ожила.

Зоддалік почулися... ні, не голоси. Ті, що йшли облавою, зберігали мовчання; ледь чутно поскрипували камінці у них під ногами, зрідка бряжчав метал.

Полювання почалося. Вірніше, його черговий етап.

Семироль схилився до Ірениного вуха, вона шкірою відчула жорстку щетину на його щоках:

— Забирайте свого донкіхота... і відходьте вглиб.

— А ви?!

— Я каліка, але не настільки ж...

Вона зауважила, що голос його трохи тремтить. Зовсім не від страху. І не від хвилювання.

Інша пристрасть володіла зараз колишнім адвокатом. Найсильніша, зовсім не людська пристрасть.

— Ірено, та йдіть же... Мені це ПОТРІБНО. Інакше я сконаю.

Ірена так нічого й не дізналася про інші здібності упиря-адвоката (ті, що не знаходили застосування в залі суду). І навіть не впевнилася до решти, що вони взагалі були, ці здібності. Як казав свого часу доктор Нік: «кат його знає. Упир...»

Рек мовчки потягнув її в темряву... втім, темрява була всюди. На дотик, ковзаючи долонями по стінах, Рек забрався у віддалений відросток коридору, в глухий кут, і залишив Ірену у себе за спиною, сам же перегородив прохід, наготувавши свій ціп...

Деякий час вони чули, як осипається пісок і поскрипують камінці. Як стиха, глухо, перемовляються люди; потім на стіни ліг слабкий промінь ліхтаря і тут же зник, дзенькнуло розчавлене скло.

Лайка... Мабуть, вогонь затоптали перш, ніж спалахнула розлита олія.

Знову лайка. Приглушений зойк.

Скрипнув зубами справедливий Рек-Шипшина.

Зойк жаху. Тупіт...

Знову крик. Тиша. Темрява.

Пронизливий крик, хоч вуха затуляй. Дзенькіт скла. Крик віддалявся по лабіринту.