Розділ дванадцятий

У темряві її хтось взяв за руку. Потиск було знайомий, але незвично слабкий; потім рука обережно лягла на живіт.

— Усе гаразд, Яне...

Мабуть, вона сказала це занадто бадьоро. Дотик Семироля був одночасно ніжний і дбайливий (навіщо, навіщо вона свого часу, лежачи в убогім заїзді на соломі, подумки згоджувалася віддати йому дитину?).

Нехай навіть народиться тричі вампіреня...

— Яне, я...

Вона затнулась. Він знову потиснув її руку — доброзичливо, але дуже слабко:

— Нічого, Ірено... Тієї ночі мені було потрібно... ви знаєте, що. Нервовий струс, усе таке, коротше, фізіологічна потреба... Я скоро знайшов, за рахунок кого її вгамувати. Не лякайтеся — той чоловічок залишився живий... Зате Провидіння... нам слід було здогадатися відразу. Провидіння визнало мої дії гідними кари... Я впав і зламав ногу... На рівному місці, Ірено! Я так здивувався... Повз мене проїжджав візник, і тут, Ірено, починається найцікавіше... Замість того, щоб відвезти мене в готель, як я просив... цей гидотник вирішив, що настав час заробити жменьку щастя йому і його доньці... І відвіз каліку, тобто мене, до себе в передмістя, в опіку... Ірено, я ж нічого не розумів! Тобто трохи починав розуміти... Ідіоти! Вони запеленали мою ногу в лубок — сяк-так! Звертатися до знахаря не вважали за потрібне — і так згодиться. Ох, я не раз і не два згадав Ніка — ото був професіонал!.. Вірніше, не був, а є... Коротше кажучи, моє терпіння вичерпалось. Я трошки поповнив свої запаси гемоглобіну (травма, Ірено, травма!) І з костуром поплентався на пошуки лікаря... Але Провидінню щось не сподобалось — і мене вистежили, зацькували, як упиря! Стрибати на одній нозі незручно... І боляче. Я забився в якусь діру... На сьогоднішній день нога моя не зростається, в наявності всі можливі ускладнення... Можливий і сепсис. Вірніше, у мене вже давно розвинувся б отой сепсис, якби в печеру іноді дехто не забрідав...

— Ви упир? — глухо озвався лицар.

Ірена здригнулася від звуку його голосу.

— Так, — недбало кинув Семироль.

— Тобто ви смоктали кров із...

— Так-так. Але тій дівчині, схоже, навіть сподобалося.

Ірена вивільнила руку з долоні Семироля. Той не зробив ні поруху, щоб її утримати.

— Реку, — вона лагідно всміхнулася в порожнечу. — Познайомтеся: це пан Ян Семироль, я про нього розповідала... А це, Яне, пан Ректоноор, він же Шипшина, безкорисливий мандрівний лицар... Яне, Рек допомагав мені шукати вас...

Зависла пауза. Занадто довга для невимушеної світської бесіди.

— Ви цинічний, шкідливий для людства звір, — сказав Рек, голос його задзвенів металево.

Ірена обома руками вчепилася у вологий мох.

— Людства? — здивувався Семироль. — Хто тут у вас в ролі людства, юначе?

Рек не слухав:

— Я обіцяв тим людям... убити вас... І виконаю обіцянку.