Розділ десятий

— Реку, — сказала вона пошепки. — Захистіть мене...

Двері злетіли із завіс. Слідом за ними в кімнату ввалилися двоє — Ірена встигла розгледіти тільки плюмажі на капелюхах і великі шпори на чоботах. Аж тут Рек рвучко ступив наперед і рубонув найближчого гостя мечем — плазом по голові. Гість гепнувся, не встигнувши привітатися.

Другий розвернувся, відводячи клинок для удару; мечі зустрілись, і звук був такий, наче хтось дзенькнув у рейку. Відстрибнувши, лицар наступив на край завіси — затріщала розповзаючись тканина, звалився умивальник, заливаючи килим водою і встеляючи підлогу порцеляновими черепками, розірваний гобелен завис на одному цвяху. Заверещала на сходах служниця (безліч дрібних подій Ірена була не в змозі сприйняти, бо мінялися вони куди швидше, ніж вона встигала міркувати).

Зайда, який вдерся, стояв спиною до стіни, важко дихаючи, свердлив лицаря очима:

— Я... при виконанні... Провидіння... не пробачить.

— Я безкорисливий, — сказав Рек крізь зуби. — Мені однаково.

Простягнув руку в рукавичці, ухопив за лікоть майже зомлілу Ірену:

— Ходімо... Швидше.

Із міста вдалося виїхати безперешкодно, але майже відразу ж за брамою лицарський кінь на рівній дорозі потрапив копитом у яму, й Ірена дізналася, як то буває, коли «кінь скульгавів». Далі просувалися навпрошки по бездоріжжю, в супроводі хмари ненаситних комарів; лицар мовчав, Ірена мовчала також.

Це обов’язок лицаря — захищати дам, які потрапили в біду? Традиція — чи все-таки добровільна ініціатива безкорисливого Река-Шипшини?..

— Куди ми йдемо, Реку?

Він нарешті розтулив губи:

— У надійне місце...

Отого «місця» дісталися вже в сутінках; відсвіт пожежі було видно здалеку, але поки Ірена й Рек спотикаючись добрели до нього, від будівлі на узліссі залишилося лише попелище.

Помалу руйнувалися прогорілі балки, падали сумно і приречено, як осіннє листя. Вилизані вогнем дошки здавалися не сизими навіть — срібними. Чорною ямою зяяв відкритий погріб — імовірно, невідомі грабіжники натрапили на укриття, вивільнили від харчів і, щоб замести сліди, пустили «червоного півня»...

— Це мені за той удар, — глухо сказав Рек. — Слугу Високого Даху та плазом по голові... Я цього сподівався.

І несподівано всміхнувся:

— Зате тепер не доведеться... топтати глечики. Я й так завинив перед Провидінням. Дуже доречно.

«Ірено, ви мали рацію... У цій так званій МОДЕЛІ щось не те».

Де тепер Семироль?! В яку пастку потрапив?.. А якщо захоче відшукати Ірену — де, як він її знайде?!