Розділ десятий

— ...Невже ви не знаєте?! Указ уже місяць як оголошено...

Ірена мовчала. І трава, і дерева, і навіть струмок пропахли димом. Попелище «надійного місця» неохоче охолоняло.

— А я не запитав вас, хто ви, — пригнічено пробурмотів Рек.

— А коли знали б? Не захотіли б зв’язуватися? — Ірена всміхнулася через силу.

Він заперечно похитав головою. Чи то: «ні, не захотів би», чи то «як ви могли подумати?..»

Над головою яскріли зірки. Вже про них-то Ірена точно знала, що вони — декорація. Білі ліхтарики, прикріплені до оксамитової тверді... Не моделюватиме ж Анджей Кромар усерйоз усі ці мільйони світлових років, хмари розжареного газу, іншу астрономічну машинерію?!

— Який указ, Реку?

Він дивився недовірливо.

— ЯКИЙ указ? — повторила вона з притиском.

Він примружив очі:

— «Ірена Хміль, оповідачка й авторка... винна у шкідливих вигадках і підлягає арешту і допиту під Високим Дахом для встановлення міри її провини...» За підписом герцога, за схваленням верховного Тлумача — печатка...

Тихо, ніжно співали цикади.

Що там було, в цих сувоях?!

А треба було б прочитати. Відкинути страх, сором, комплекси... Адже якщо виходить, що вона це написала, дідько б їх побрав, чому не додумалася відразу ж прочитати?!

— Їх викрали з готельного номера, — поскаржилася вона в темряву.

Лицар гмукнув.

— Реку... Поясніть мені, ЩО там такого поганого? Які ще шкідливі вигадки?

— Верховному Тлумачу видніше...

— Так це верховний Тлумач бажає мене допитати?.. Для встановлення... міри моєї провини?

— Я всього лише лицар, Ірено, — Рек стомлено опустив повіки.