Розділ десятий

— Ви знаєте, — сказала вона уперто. — Ви ж... читали ці... вигадки? Тобто оповідання?

Він розплющив очі. Сів прямо:

— Як ви здогадались?

Обличчя його знову було по-школярськи зосередженим. Хвилясті світлі брови, щоки, гладенькі й білі, як папір...

Вона відвернулася. Промовила, боячись помилки, боячись, що він здивується або візьме її на глузи:

— Якби ви не читали, ви б мене... ну... не захотіли б через мене зв’язуватися... зі слугами Високого Даху. Був би хоч тричі лицар...

Помилки не було. Рек мовчав.

— А до речі, — голос її раптово захрип. — Гм... вам СПОДОБАЛОСЬ?

Довга пауза під спів цикад.

— Я став тим, ким став... бо прочитав «Історію про лицаря».

Ірена насупилася. Знову плутанина з часом (скільки ж йому років, і як давно написане було?).

Думки її запнулися.

— Реку... ви, напевно, погарячкували. Бачите... вплив книг на людей сильно перебільшують. Так не буває, Реку...

Він зиркнув на неї швидко і докірливо.

З неба зірвалася зірка. Ірена мимоволі підвела голову: треба ж, яка точна імітація...

— Гаразд, — вона зітхнула. — Але чому тоді указ вийшов тільки місяць тому?!

Рек коротко зітхнув:

— Указ вийшов... ви ж знаєте. В основному, через «Розкаяного».

Голос лицаря дивно змінився, наче він вимовляв заборонені слова.

— Він став доступний... у копіях... А місяць тому його вилучили з усіх бібліотек. І тоді ж вийшов указ...