Розділ десятий

«Дорогий Реку, а ви не підкажете, що ж такого я там написала?»

— Що ж тепер робити, Реку? — вона затнулася. — Ви знаєте, мені ж через деякий час треба буде...

Він мигцем глянув на її живіт. У цій одежі з корсетом спробуй-но щось приховати...

— Я допоможу вам... Треба знайти притулок. Сім’ю в селі, яка прийняла б вас... Можливо... — він зам’явся, потім рішуче звів брови. — Можливо, вам знадобиться... чоловік. Заміжній жінці легше... переховуватись, та й взагалі...

Вона пробачила йому лицарську нетактовність.

— Я не можу переховуватися, Реку. Я мушу знайти Анджея Кромара...

Рек насупився сильніше. Мабуть, він подумав, що Анджей — батько дитини...

— ...І знайти Яна Семироля, — завершила вона, геть збивши лицаря з пантелику. — Я маю повернутися до міста...

— Вас тут же схоплять, — сказав він безнадійно.

Минули підйомний міст. Ірені на частку секунди здалося, що час зробив петлю, і це Семироль веде коня за вуздечку, а вони входять у це місто вперше...

Рек, який змінив свій лицарський плащ на селянську одіж, крокував розмірено і твердо, як і годиться подорожньому, що нарешті добувся до мети. Ірена, що незграбно прилаштувалася в сідлі, нижче насувала хустку і намагалась не дивитися навкруги (і даремно — адже приїжджі, поминувши ворота, насамперед починають крутити головою навсібіч...).

Рек крокував, вручивши їхні долі Провидінню, що нависло над цим світом. Якщо їх упізнають — що ж, авантюра закінчиться не розпочавшись. Рек був гордий і звик до знегод, а у Ірени ніяк не повертався язик сказати йому, що він — усього лише лялька в руках Творця, частина МОДЕЛІ, покликана підтвердити або спростувати теоретичні вигадки пана Кромара...

Лицар і жінка, яка вдалася до його захисту, проговорили майже добу. Рек то хмурився, то дивувався, то надовго замовкав, якось навіть не втримався: ви що, з неба впали?! «Так, — радісно підтвердила Ірена, — уявіть, що я дійсно впала з неба чи сто років проспала чарівним сном. Але тільки розкажіть мені, заради Творця, про Тлумачів — я мушу знати якомога більше...» — «Розповісти вам? — відсахнувся Рек. — Вам, авторці „Розкаяного“?! Дивна річ, я міг би не повірити вам, може, ви зовсім не Ірена Хміль, а просто дивна жінка, яка мріє про славу, але я ж відчуваю, я бачу, що ви — це ви!.. Чи ви вивіряєте мене, хочете знати, чи не випадково я прийшов до безкорисливих?..» — «Не випадково, — заспокоїла його втомлена на той час Ірена, — я ні на секунду не сумніваюся... Реку, — сказала вона, — я маю добути копію „Розкаяного“. У мене викрали мої оповідання — але, може, є люди, в яких збереглися копії?..»

І ось вони в’їхали в місто, де Ірену чекає переслідування, а Река... Так, Провидіння вже піклується про те, щоб винного було покарано, воно вже подбало... Але Рек завинив не тільки проти людей, а й проти Високого Даху, ймовірно, його захочуть покарати жорстоко...

Проїхали повз знайому будівлю інституту (чи тепер університет?), Ірена чекала, що Рек зупиниться — але він тільки стиснув губи і пройшов далі. Ірена з жалем поглянула на гарпій — кам’яні потвори були такі самісінькі, як у зовнішньому, реальному світі (коли щось і ввійшло в цю МОДЕЛЬ без змін, так це гарпії).

Добре було б заїхати в «Три кози». Це, звичайно, неможливо, але добре б... І залишити звісточку для Семироля. Адже успішний адвокат просто НЕ МОЖЕ пропасти безвісти, не може не повернутися за своєю ненародженою дитиною...

А хіба не від нього вона тікала, увірвавшись у «Святкові сюрпризи», увірвавшись потім у цей ідіотський світ, полігон для фантазій божевільного Творця?!

Рек зупинився посеред ремісничого кварталу. Увійшов кудись через чорний хід, а Ірена залишилася чекати, слухати передзвін молотів і вдихати сморід дублених шкур. Чекала так довго, що, здавалося, все скінчено, вона знову самотня, і новий її супутник відкараскався від неї легко і без докорів...

Ніби прагнучи присоромити її, Рек з’явився з підворіття, як і раніше, зосереджений і похмурий. Похитав головою:

— Ні... Вони спалили все. Бояться...