Розділ десятий

— Допоможіть мені... безкорисливий Реку. Кого ж мені ще просити про допомогу?!

Зависла пауза.

— Я не питаю, хто ви, — пробурмотів лицар. Одночасно лагідно і докірливо.

...Анджей Кромар ніколи не був байдужий до футболу, але тільки одного разу захоплення його вилилось у хворобливу пристрасть. Ішов «Відкритий чемпіонат» чогось там, Анджей два тижні не злазив з трибуни, застудився і зірвав голос. Ірена (а відносини між подружжям були на той період досить прохолодними) презирливо мовчала.

Чемпіонат закінчився; отож Анджей, натягнувши бутси, щовечора спускався в сусідній двір, де чекала його компанія дітлахів із усієї округи.

«Стратегія», «тактика», «модель переможного матчу», «режисура бою»...

У «футбольну команду» виводками ходили як мамині синочки, так і пропащі малолітні злодюжки. Дядько Анджей примудрявся заморочити голову і тим і тим.

Одного разу до Ірени підійшла на вулиці незнайома жінка (як з’ясувалося, мама юного футболіста):

— Вибачте, будь ласка... Ви не могли б умовити чоловіка... менше впливати на діточок? Адже він затягує, ніби, гм, у якусь секту, син на нього, м-м-м, молиться, а чоловік аж ревнує...

Ірена зробила великі очі.

«Вихованці» дійсно не стільки ганяли м’яча, скільки слухали, роззявивши рота, теревені «тренера». Про що він із ними говорив — для Ірени залишилося таємницею. Через кілька тижнів команда дядька Анджея викликала на товариський матч дитячу команду міської спортивної школи — і програла з рахунком 16:2!

— Про яку модель може йти мова, якщо ці лобуряки втричі швидше бігають! — обурювався Анджей.

«Тренування» як ножем відрізало. Навколишні хлопчаки кілька днів перебували у глибокій скорботі.

Ірена знала, що відразу після того розгромного матчу керівництво спортшколи запросило Анджея на посаду старшого тренера. Більше того: одного разу їй зателефонували і попросили вплинути на чоловіка — «Який задум! Яка стратегія! Майбутнє дитячого спорту... А за ним і спорту юнацького... А тоді і... Пан Кромар вже зараз міг би претендувати на високий оклад, а в майбутньому...»

Вона понуро зітхала в слухавку.

Анджей давно втратив інтерес до слабосилих вихованців — а заодно й до футболу; цілими днями просиджуючи за комп’ютером, він натхненно маніпулював мінливими і загадковими, безглуздими для Ірени символами...

— ...Ніхто не бачив, пані. Принаймні люди, яких я розпитував... не бачили. Ні чорнявого на ім’я Ян, ані чоловіка на ім’я Анджей...

Імовірно, джерела безкорисливого лицаря заслуговували довіри.

Мабуть, знайти людину в місті та околицях досить важко (чи, навпаки, легко?).

Рек зам’явся, ніби бажаючи про щось запитати — і не наважуючись.