Розділ десятий

Рек мовчав.

Деякий час Ірена вивчала його бліде обличчя. Потім нахилилася, шукаючи під ліжком дорожню сумку. Хотіла намацати серед власного звичного одягу (куртка, штани, черевики) жорсткі, згорнуті рурочкою аркуші...

Вона ж прихопила свої оповідання з собою. Вона не могла їх десь залишити...

Але й прочитати їх вона не наважилася. Смішно чи ні — вона боялася розчарування.

«Історія про те, як голубка принесла мертвому юнакові червону троянду...» «Історія про лицаря, який чинив зло, щоб бути безкорисливим...» «Історія про скнару, який роздавав, щоб...»

Що путнього можна написати під такими назвами?!

Рука її нишпорила в темряві все більш нервово. Сувою не було.

Кроки на сходах — чи це їй здається?..

Забувши про конспірацію, вона витягла торбу на світло. (Рек може побачити її куртку і штани — але, можливо, він не здогадається, що це жіночий одяг, і не подумає про Ірену щось кепське...)

Паперів не було. Але ж Ірена чудово пам’ятала, що...

Стукіт у двері. Вона мимоволі здригнулася.

— Пані... Відчиніть.

— Хто там? — запитала вона автоматично.

— Відчиняйте, ім’ям герцога!..

Рек ступив до дверей. Обличчя його було таке зосереджене, як тоді, на перехресті, перед руйнуванням ринку... Але не це вразило Ірену. А вразило те, що рука лицаря в шкіряній рукавичці лежала на руків’ї меча.

Удари в двері злилися в безперервний гуркіт. Прийшлі більше не стукали — вони ломилися.

А що ж Семироль казав — що в цьому світі немає ні варти, ні інквізиції?!

Вона метнулася до вікна. Другий поверх; руки мимоволі лягли на помітно кругленький живіт. Ні, стрибати ніяк не можна...

— Реку... Заради Творця... поясніть мені — що відбувається?!

Довгих кілька секунд вони дивились одне на одного. Світлі брови лицаря вигиналися химерно, а щільно стиснутий рот здавався вузькою рискою...