Розділ десятий

— Говоріть, Реку...

— Пані, вам слід змінити готель. Ви привернули увагу.

Запала пауза; лицар Рек не знав, що його слова відкладено на поличку, й Ірені потрібен час, аби усвідомити їх.

— Чию увагу я привернула, Реку?

Він подивився здивовано. Так, наче це само собою зрозуміло, мабуть, Ірена ляпнула дурість...

Під вікном буденно сварилися якісь жіночки. Десь стукала сокира, дзюрчали, зливаючись по жолобах, сеча і помиї.

— Пані...

— Вибачте, Реку, ви не могли би звати мене просто Іреною, без «пані»?

Він насупився:

— Пані... гм, Ірено... Присягніться, що ви і авторка Хміль — це не одне і те саме ім’я.

Отак.

Вона ледве встигла присісти на ліжко. По спині, по потилиці пройшлися противні голочки — так, починається... Ох, даремно Семироль сміявся над нею: «Чому ви всього боїтеся?»

МОДЕЛІ не люблять її. МОДЕЛІ виживають її, відривають... Чому скромна жінка накликає на себе всілякі злощастя, гоніння, лиха?

Вона насилу опанувала себе. (Не можна хвилюватися — майбутній дитині шкідливо...)

— Реку, а... звідки така думка? Чому саме — авторка Хміль?

Лицар дивився допитливо. Її недбалий тон не обдурив його. Він, як і раніше, чекав відповіді.

— Добре, я зміню готель, — сказала вона квапливо. — Тільки...

Зміна готелю не допоможе. Тікати, тікати з міста, повернутися додому... Тобто в руїну, яка може вважатись її будинком... Знайти в околицях пупорізку — і народити, як передбачав Семироль, — на соломі... що буде, те й буде...

А якщо дитина помре?! Або помре вона, а дитина залишиться сама в цьому світі, сиротою, байстрюком?!

— Я і є та сама авторка Хміль, — сказала вона хрипко. — Тільки... що я такого сотворила, щоб мене переслідувати?!