Розділ десятий

Ірена не стала перепитувати.

Ночували в заїзді — тісно і брудно; Ірена не звикла спати на соломі, що кишіла нужею. Уже майже задрімавши, вона підхопилася на своєму місці, але не через укус блощиці. Їй привидівся голос Семироля; цілу хвилину вона вслухалася, підвівшись на лікті, але тільки хропіння порушувало тишу нічліжки — вдоволене хропіння натомлених візників, погоничів, заїжджих селян та іншого мандрівного люду...

Потім їй здалося: оте, що живе всередині неї, ворухнулося.

Це була ілюзія — вона прекрасно знала, що порухи його відчує ще нескоро. Але, може, дитина Семироля у такий спосіб відгукнулася на гостру думку про її батька?

Вона знову лягла і влаштувалася зручніше, заздалегідь знаючи, що до ранку заснути не вдасться.

Ніч — найповільніший час. Сприятливий для Ірени. Коли її відвідують думки...

Можливо, вона більше не побачить Семироля. Не хотілося про це думати — але ж ось наближається межа, за якою ховатися від очевидного вже марно...

Він повернувся в свою МОДЕЛЬ. Або загинув таємничим чином на вулицях нічного міста, і тіло його вкинуто в якийсь колодязь.

Або... або тканина ймовірності тріснула, не витримавши присутності вампіра-адвоката. Він не мусив тут перебувати. Це неймовірно. Канал, темний коридор, по якому вони обоє увійшли сюди, було призначено тільки для Ірени; якщо це не так, то чому пан Петер...

Думка перервалася. Ірена зітхнула.

Отже, Семироль не повернеться. Виходить, на дитину, на істоту, заради якої вона ризикувала свободою і життям, ніхто більше не пред’явить своїх прав. Значить, вона досягла того, чого хотіла...

Вона машинально натягла рядно до підборіддя — але те, що замінювало ковдру, викликало у неї несподівану огиду.

Вона досягла того, чого хотіла? Новонароджене вампіреня...

Під вікном почулися скрадливі кроки. Приглушені голоси... Ірена напружилася.

— Хто там бродить поночі? — гаркнув заспаний бас. — Ану по домівках, хутко!

Голоси стихли. Ірена деякий час дослухалася, потім розслабилася.

Новонароджене дитя залишиться на руках Ірени. І буде мучитися першими зубками, а вона мазатиме йому ясна якимись знахарськими напарами, що знеболюють... А потім зубки проростуть, і дитина надкусить груди, щоб упереміш із молоком покуштувати ще й крівці...

Добре б спинитись і не думати далі, але її неповороткі думки ніяк не можуть пригальмувати, пруть, як бульдозер:.. Ця дитина призначалася Семиролю. Тепер Семироля немає; напевно, навіть у цьому світі — дикому і дивному — є свої повитухи. Або навпаки — відповідне помічне зілля...

Вона згорнулася калачиком. Міцно притисла руки до живота, глибоко задихала, борючись із нудотою.

«Я віддам тобі цю дитину, Яне. Віддам покірливо, тільки з’явися...»