Розділ «Поранення»

Вони вийшли на подвір’я госпіталю, де вже зібралися декілька груп курців. Каменюхи не приєдналися до жодної, а зупинилися поодаль. Михайло Засмужний дістав кисет.

– Я не палю, – нагадав Кудрик.

– А ти гадаєш, я не пам’ятаю. Мене все-таки поранило в шию, а не в голову.

Засмужний неспішно скрутив самокрутку.

– Ну, як тут у вас справи? – запитав він.

– Та гадаю, що вони не дуже різняться від того, що є в інших госпіталях, – відповів Федір Кудрик. – Воші. Їсти дають мало. А ще з недавнього часу почали виводити на плац.

– Значить, скоро знову пошлють на фронт, – впевнено сказав Михайло.

– Це точно. Навіть долікуватися не дадуть.

Михайло запалив сірника, смачно затягнувся.

– Точно на фронт, – повторив він. – Ти розумієш, Федю, що нас вб’ють у першому ж бою?

– Або ж у другому, – вставив Кудрик.

– А ти, виявляється, оптиміст! – відзначив Засмужний.

– А що робити?

– Дивись, Федьку, я одного не розумію.

– Чого?

– Не розумію. Ось я шість років жив за Австрії, потім рік в Україні. Затим двадцять років при Польщі, два роки за перших Совітів, три роки при німцях. То чому тепер я повинен вважати Союз своєю Батьківщиною, за яку треба померти? – мовив Михайло, обережно озирнувся, чи немає поруч нікого, і тихо закінчив: – Тікати треба. Поки живі.

На його здивування цю новину Кудрик сприйняв спокійно. Невдовзі він зрозумів і причину цього спокою.

– Ми вже думали про це, – повідомив Федір.

– Ми? – здивувався Засмужний.

– Я й Іван.