Розділ «Крах»

– Дякую. Ідіть до своєї сотні і скажіть, що бригада виходить зі складу Червоної армії.

Те, що сталося у Другій бригаді, у той самий час повторилося і у Третій, з чого виходило, що ці дії були скоординованими, а не спонтанними. Командування Червоної армії, навчене попереднім неприємним досвідом, майже одразу ж блокувало дорогу, якою бунтівні бригади могли направитися на зустріч з військами УНР.

Затиснуті між двома ворогуючими сторонами – поляками і червоними – дві бригади опинилися у пастці. У них не було ні живої сили, ні достатньо озброєння, щоб протистояти обом ворогам. Тому командування бригад – Юліан Головінський та Осип Станімір – прийняло нелегке, але єдино правильне рішення: з метою порятунку людей вирішили скласти зброю перед поляками. Це було найменше зло – повертатися до більшовиків ніхто не хотів, а воювати – означало самогубство.

Генерал Пілсудський не став ризикувати і залишати небезпечного ворога у себе за спиною. Він розпорядився роззброїти українців, рядових стрільців відпустити по домах, а молодших і старших офіцерів відправити у табір на узбережжя Балтійського моря.

Хоч Теодор Засмужний не був рядовим стрільцем, він не належав і до офіцерства, тому вже невдовзі, 18 травня, був відпущений на всі чотири сторони. Правда, його цікавила лише одна сторона.

Десь зовсім поруч ніяк не могла закінчитися кривава війна, гинули за ідею чи просто так тисячі людей, переходили з рук в руки міста і села, виникали держави-одноденки, але Теодор Засмужний вирішив, що для нього досить: і роки вже не ті, і син без батька росте, та й відвоював своє. А коли побачив вдома стомлену роботою Пелагею, неходячого Юрка, вирішив остаточно – досить! Теодор наступного-таки дня узявся за роботу.

А світ і далі божеволів. Здавалося, що ніхто не хоче нікого слухати. Ще п’ятого травня об’єднані польсько-українські війська після відчайдушного наступу зайняли Київ. Налякані можливими подальшими зрадами в Галицькій армії, червоне командування розпорядилося відправити галичан, які служили в Червоній армії, глибоко в тил Росії. Саме тоді Радянська Росія запропонувала Польщі підписати мир. Переповнена гонором Польща відмовила.

Але бажаного ентузіазму, на який розраховував Петлюра, вторгнення поляків в Україні не викликало. Очікуваного антибільшовицького повстання не відбулося, а партизанські загони з однаковим успіхом громили і червоних, і поляків, при нагоді не залишали поза своєю увагою і своїх.

Через місяць, зосередивши проти об’єднаних польсько-українських військ значні сили, Червона армія під командуванням Тухачевського пішла у наступ і вже 14 липня перейшла Збруч. Польські війська поспішно відступали, Будьонний захопив Броди, а Тухачевський кинувся до Вісли. Зовсім поруч Сокальщина і Кам’янка Струмилова увійшли до складу новоутвореної Галицької Радянської республіки, яку очолив Затонський. Хоч Кам’янка Лісна й опинилася по той бік фронту, до каменюхів доходили чутки про насильні реквізиції, які проводили більшовики у селах, великі податки, терор.

А наступ більшовиків тривав, і 13 серпня 1920 року вони були вже під стінами Варшави. Тоді вже польське керівництво запросило мир, але цього разу його проігнорувала Росія – привид світової революції був, як ніколи, такий близький.

Усупереч сподіванням більшовиків на світову революцію, поляки виступили на захист своєї країни, і 16 серпня польська армія завдала раптового контрудару і відкинула більшовиків аж за Мінськ.

Після Ризького миру кордони встановилися остаточно, і Галичина опинилася під Польщею. Про Україну довелося забути надовго.