Розділ «Крах»

– Моєму синові сьогодні виповнилося вісім років, – гордо відповів Теодор.

Вони обнялися. Бишко привітався з іншими.

– Син – це добре, – сказав він, сідаючи до столу. – Великий уже.

– Так, – згодився Теодор. – Тільки з цих восьми років я його бачив заледве три.

Він налив прибулому з фляги, підсунув тарілку з квашеними огірками.

– Ну, тоді за те, щоб ми частіше бачили своїх дітей, – сказав Бишко і залпом випив.

– Сам звідки тут? – запитав Теодор. – Ти ж був з генералом Тарнавським, коли його арештували.

– Його виправдали, – уточнив Бишко, смачно хрумтячи огірком. – По всіх статтях. А коли більшовики спробували вчинити свій суд, на цей раз, як вони говорили, справедливий, то генерал-четар просто втік. Я – птах меншого польоту, тому мене не чіпали. А сюди я попросився сам. По-перше, багато знайомих.

– А по-друге?

– Звідси найближче додому.

Він почекав, поки Засмужний розіллє залишки горілки з фляги у горнятка.

– Новину чули? – запитав Бишко.

– Яку саме? – поцікавився його земляк Іван Знайда. – Ми тут новинами і чутками лише і живемо.

– До Петлюри перейшов курінь поручника Кізюка.

Для присутніх це дійсно було новиною.

– Помаленьку втікаємо? – обережно запитав Теодор.

– Але не всі, – обережно відповів Бишко і скосив погляд на Семеновича, від чого тому стало ніяково.

Цей погляд помітив Засмужний і поспішив заспокоїти.

– Гнате, ти можеш сміливо говорити при Микиті. Ми земляки, тому довіряємо один одному.

– Тоді гаразд.