Розділ «Крах»

– Ти знаєш, чому вони так зробили? – запитав Знайда.

– Через генерала Микитку, – почув відповідь.

– Але ж його немає тут!

– Саме тому, – пояснював Гнат. – У військах пішов поголос, що генерала і Ціріца під контролем відправили в Москву.

– Навіщо? – врешті озвався Семенович.

– На курорт, – саркастично відказав Бишко. – Лікувати хворі нирки. Правда, вони у нього поки що здорові, але, гадаю, це ненадовго.

– Що ж робити? Де вихід? – одночасно запитали обидва Гнатові земляки.

– Дехто вже знайшов його.

– Але чому до Петлюри? Він же віддав Галичину Польщі?

– Образливо? Так? І я вважав, – говорив Бишко. – Але, друзі, Галичина і так під Польщею. Петлюра віддав полякам те, чим вони і так володіють.

– Але віддав…

– Так не навічно ж! Нічого вічного не буває.

Розв’язка наступила через декілька днів. Юліан Головінський, дізнавшись, що Гнат Бишко є тим, хто попередив Засмужного про зміни у керівництві УГА ще півроку тому, запросив його до себе в штаб. Тоді ж командування вирішило нарешті задіяти ЧУГА у боях. Для цього командирам було наказано на місцях оцінити обстановку, щоб при наступі не виникло ніяких несподіванок. Для цього увесь штаб Другої бригади – Головінський, Льонер, Степанов і Бишко – виїхав на передню лінію, яку займала сотня Засмужного.

– Будете нас супроводжувати, – сказав Головінський сотнику.

– Слухаюсь! – тільки і відповів Засмужний.

На відміну від Степанова, який встигав всюди, намагаючись не пропустити жодного горба, вибалку чи ліщини, Головінський з Льонером зберігали дивовижний спокій.

Теодор з Гнатом йшли дещо позаду.

– Поглянь, як метушиться! – говорив Бишко, показуючи на комісара. – Дай йому коня – сам атакує поляків, не чекаючи підмоги.

– Так, може, переживає за успіх? – висловив припущення Засмужний. – Не хоче даремних втрат.

– Відколи це більшовики рахувалися з втратами?