Розділ «Талергоф»

Коли ж крізь щілини барака пробилися перші вранішні промені зимового сонця й освітили стомлених безперспективною нічною боротьбою в’язнів, виявилося, що за ніч випав сніг, і знову потрібно було його розчищати.

Звичайно, спершу мав бути сніданок, але щоб добратися до барака, що слугував їдальнею, потрібно було розчистити до нього дорогу. Темп, яким в’язні відгортали сніг, не сподобався наглядачам, і робота затягнулася до самого обіду. Він став заодно і сніданком.

За цією роботою троє галичан не витримали напруги і померли просто на снігу. Теодора Засмужного здивувало, що ніхто навіть не підійшов до нещасних, щоб якось допомогти. Вже скоро він зрозумів, що таке явище є звичним у Талергофі.

Смерть у таборі рідко була природною. Час від часу до частоколу стовпів, розставлених вздовж центральної дороги, прив’язували у чомусь винних в’язнів, де вони висіли на морозі декілька годин.

Довелося «скуштувати» цієї екзекуції і Теодорові Засмужному. Це сталося буквально через тиждень після прибуття. Семко Проців, розлючений тим, що Теодор вислизнув з його рук, поскаржився своєму начальнику Тимчуку. Той же, знаючи непередбачуваність лейтенанта Мольке, який, сам того не відаючи, врятував Теодора, вирішив діяти по-іншому. Він дочекався, поки Засмужний у чомусь провиниться (а чекати довго не довелося; для наглядачів кожен крок в’язнів виглядав провиною), і ось Теодора в компанії інших «винних» прив’язали до стовпа. На його щастя, морозу того дня не було, наступила така рідкісна тут, у передгір’ї Альп, відлига, тому він зумів протриматися до вечора.

Цього Проціву виявилося мало, тому після екзекуції Засмужного приговорили до тижня заточення в одиночному льосі. Коли, нарешті, він, зарослий, холодний, голодний, повернувся до свого барака, дізнався, що минулої ночі у кучугурі снігу знайшли задубіле тіло Семена Проціва.

Всі – і начальство, й ув’язнені – губилися у здогадках, що могло статися з одним з наглядачів. Григорій Стадницький і Василь Лака, яким наказали видобути труп зі снігу і віднести його до барака, названому лікарнею, розповідали потім, що видимих ран на тілі Проціва не було, а поряд з ним валялася пляшка із замерзлою горілкою. Виходило так, що Семко перебрав увечері, впав у кучугуру, щоб більше не вставати.

Це все розповіли Теодорові, як тільки він з’явився у бараці. У нього зовсім не залишилося сил ні дивуватися, ні радіти, ні переживати. Чудово розуміючи, що без гарячої їжі Засмужний просто помре, Лев Саламон звернувся до лікаря Могильницького. Сам з Бучача, він перебував у рядах народно-руської партії, належав до так званих «молодих москвофілів», найбільш радикального її крила. «Старий москвофіл» Саламон не поділяв думок доктора, але це не завадило підтримувати з ним дружні стосунки.

Це було неймовірно, але доктор зумів звідкись дістати півкружки гарячої паруючої кави. Це і врятувало Теодорові Засмужному життя.

Вже пізніше, коли криза минула і Теодор повільно, але впевнено, почав відновлювати своє здоров’я (якщо це взагалі можливо у таких умовах), одного зимового вечора десь ближче до Стрітення Максим Холод проговорився, що Семкові Проціву ще пощастило, адже замерзнути – не найгірша смерть. Треба було зробити так, щоб юда помучився.

Здивований такими словами, Теодор спробував вияснити більше, але наткнувся на вперту мовчанку.

Він розгадав цю загадку зовсім скоро; правда, це сталося при трагічних обставинах.

Зима вже доживала останні свої дні, як табором прокотилася новина: декілька в’язнів захворіли на тиф. Спочатку цьому не приділили належної уваги. Тиф то тиф. На одну болячку більше, на одну менше. Всім гадалося, що їхній головний ворог – холера, яка кожного дня забирала свою данину. Але кожного нового дня хворих на тиф ставало більше, і невдовзі стало зрозуміло, що почалася епідемія.

Вже наступного дня почали помирати ті, хто захворів першим. А останнього дня зими зліг Осип Бучма. Його, як інших хворих, перенесли у лікарняний барак. З усіх необхідних у таких випадках медикаментів у бараку був один лише лікар Могильницький. Він і ще священик Володимир Венгринович були єдиними, хто хоч якось старалися полегшити долю нещасних. Смертність тих, хто захворів, сягала ста відсотків. Кожного дня на кладовище під соснами відправлялися до десятка похоронних процесій. Спочатку вони завертали до однієї з двох церков – православної чи греко-католицької.

Коли хвороба звалила Теодора Засмужного, її пік вже минув і більше тисячі русинів упокоїлися на цвинтарі. За ним ніхто не збирався ходити і тим більше лікувати. Теодора просто поклали на дерев’яну підлогу, де ліжком була звідкись привезена солома; його оглянув лікар Могильницький, причому лише прицмокнув язиком. Цей жест міг означати лише одне: якщо вже захворів серед хворих тифом, то і хвороба може бути лише тифом.

Теодор залишився сам зі своїми думками. У нього вже не залишилося жодної надії вибратися звідси живим. Кругом лежали такі самі, як і він, нещасні. Оскільки перебували вони тут різний час, то й ступені хвороби у них були різні: одні безперервно марили, другі металися у гарячці, треті стогнали, а інші лежали нерухомо. Час від часу до них підходив лікар, мацав пульс. Частіше хворі виявлялися мертвими. Тоді санітари (також із в’язнів) виносили тіло з барака, а натомість клали нового хворого.

– І ти тут, друже? – почув Теодор слабкий голос поруч.

Повернув голову. У зарослому блідому, аж жовтому, худому обличчі він ледве впізнав такі знайомі риси Осипа Бучми. Було видно, що хвороба висмоктала з нього усі соки, і тепер поруч лежав лише обтягнутий жовтою шкірою скелет.

Осип Бучма помітив цей погляд Теодора і спробував усміхнутися.

– Ну, нічого, тепер вже недовго, – мовив він після паузи. – Скоро і мене ось так, як інших. Як там наші?