Розділ «У таборі на Бучках»

— Не бачив. Либонь іще не повернувся.

— Не повернувся... — Нечай повторив звільна, з надумою слова гетьмана. Дивно. Він від’їхав тієї самої днини, як тільки доручив мені твого листа. Казав, що ти велів поспішати. Говорив мені також, що хтось наставав у дорозі на його життя.

— На його життя? — жахнувся гетьман.

— Двічі в дорозі нападали на нього, шукаючи за листами. Коли б не Ганжа, були б убили.

— Хто?

— Він не знає і не догадується. Бачиться мені, що хтось серед наших носить гадюку за пазухою. На мене в дорозі також двічі засідались.

— На тебе також?

— Один раз у селі на постою стрельнув хтось із рушниці крізь вікно. Другий раз, також на постою вбився кинджалом у двері, коли я входив до хати. Обидва рази виновника не вдалося знайти.

Хмельницький стягнув густо брови.

— Хтось із своїх. Найгірший ворог, бо скритий. Не думаєш про нікого?

— Думав по дорозі довгий час, але нічого не міг збагнути.

— Треба буде приглядатись. Це є хтось, що стоїть близько всього, хтось, кому ти на заваді.

Нечай після хвилини надуми запитав:

— А скажи, пане гетьмане, може хтось посягав по брацлавський полк?

— Ні — відповів Хмельницький. — Не було такого. Бачиш: людей у нас мало. Для всіх є місце. Правда, Забуський запитував раз про Брацлавщину, але як йому там іти ? Він міг би дістати полк на Лівобережжі, бо ті місця добре знає.

— Чорт із ним! — Нечай махнув рукою. — А чому, пане гетьмане, переніс кіш із Січі аж сюди?

— Гостей сподіваємось. Пан гетьман Потоцький має прислати комісарів.

— По що?

— По що? Щоб перевідати, чи ребелії не підносимо, чи людей багато на Січі.

— Ага! Розумію. Фортель! — Нечай засміявся. — Січ, справді, немов вимерла. Ха-ха-ха! Нехай приїжджають... Але, пане гетьмане...