Розділ «Королівський секретар»

Був у віці Забуського, майже такого самого росту, але на тім подібність кінчилася. Радше худощавий, носився дуже по-панськи. Пальці вбирав у перстені, ужемчужені спинки спинали його кунтуш, зброя аж горіла від самоцвітів, чуприна завжди старанно підголена, вус навоскований, усмішка не сходила з лиця. Очі в нього були бистрі, хитрі, неспокійні, як у того лиса, що побачив жертву, але вдає, що не помітив її.

— Що ж вашмосць привозиш? — спитався Забуський, блукаючи очима по ринку.

— Я просто з Чигирина.

— Куди вашмосць їхав?

— Через Київ.

— Розповідай, вашмосць.

— Багато розповідати. Як васць знаєш, я поїхав із-під Замостя разом із Хмельницьким. Дорога була довга. Цілих шість тижнів забрало заїхати до Києва. Шляхи були погані і людей була з Хмелем незліченна хмара. Заїхали ми — в Київ. Не імаґінуєш собі васць, як того бунтівника вітали в Києві. Ніби короля якого. Куди там короля! Ввесь Київ плавом вирнув і на вулиці висипався на його привітання. Ввесь народ. Єрусалимський патріярх виїхав по нього аж на волинську дорогу, під саму Білгородку. Київський полк робив параду. Дзвони били з усіх їх схизматицьких церков, аж вуха пухли, ба, не тільки з церков, але, зваж вашмосць, із костелів! Із костелів! Гармати на мурах замку, при Софійськім Соборі, гули, аж стіни тряслися. Кажу васці: мури від гуку тріскали. Студенти вийшли напроти, різні кантати співали, його, того бунтівника, Мойсеєм називали! Так подуріли старі й молоді. Якась нечиста сила дала йому те, що до нього люди горнуться. Митрополит Косів, усе духовенство, ченці з усіх манастирів, усі в найкращих ризах, ждали на нього перед Софійським Собором. Кажу васці: я ще такого не бачив, як довго живу. Люди — дорогі кунтуші здіймали серед зими та кидали на дорогу, куди мав іти! Ніби монарх якийсь! Патріярх прийняв його до причастія, хоча той і не сповідався! Богом даним його називали! Такого ворохібника! Такого ребелізанта! А він те все сприймав, безмірно запишався, згордів. У часі дороги з-під Замостя не раз зо мною говорив і пожартувати любив, але по тім, що сталося, навіть оком не рачив кинути в мій бік. Інший став. Гонори вдарили йому до голови.

Приїхали комісари. Самі великі люди: воєвода Кисіль, князь Четвертинський, двоюрідний Кисіля, новгород-сіверський хорунжий, львівський підкоморій М`ясковський, брацлавський підчашій Зєлінський, — то з ними й говорити не хотів. До Києва їх не впустив. Знаєш, що після смерти пана Тишкевича пан Кисіль дістав київське воєвідство. А той його до його власного міста не впустив! Службу їх усіх розігнав, і тільки по довгих торгах згодився говорити з ними. Післав їх до Переяслава щоб там на нього чекали! Видно, йому Бог mentem perturbavit, тому зрадникові.

— Думаєш, вашмосць, що буде щось із комісії? — спитався Забуський, свій понурий погляд звертаючи на кінці своїх чобіт.

— Нічого не буде, бо нічого не може бути. Хмельницький на жадні обітниці не піде. Васць знає, що він мені сказав? Раз при меду звернувся до мене, а повно полковників було з нами — наче запримітивши мене, бо досі мене немов не бачив: "Так, пане Смяровський, — сказав — не той я вже чоловік, що був тоді, як пан краківський гонив мене по Диких Полях, не той, що був під Львовом і Замостям. Дав мені Бог те, що я захотів, і понад те! Перше я за свою кривду воював, тепер я буду воювати за нашу православну віру. Поможе мені вся чернь, по Люблин та по Краків. Виб’ю з ляцької неволі наш нарід увесь! Поможе мені вся чернь і я її не відступлю, щоб ви, знісши хлопів, і на козаків не вдарили." Там усі тільки про війну говорять; про комісію й чути не хочуть. Розум згубили! Добре то кажуть, що коли Пан Біг хоче когось покарати, то йому розум відбере. Їм напевно всім розум уже відняло, в гордості й буті вони вже міри не знають.

— Кажеш, вашмосць що тільки про війну говорять?

— Тільки про війну. Деякі полковники вже до війська від’їхали, деякі ще в Києві та в Чигирині. Заметушилися там усі страшенно і тільки шаблею побренькують.

— Хто з полковників іще в Києві? — зачав випитувати Забуський.

— Кричевський у Києві, але це його полк. Бачив я там також Лободу, але той уже до свого Переяслава поїхав, на комісію, заки я лишив Київ. Нечай був у Києві. Він у великій ласці та славі у всіх. Його брат Іван одружився з донькою Хмельницького зараз після Иордану.

— З котрою?

— Найстаршою. Степанидою. Мав і Данило Нечай женитися, але не вийшло.

— Чому? — глухо запитав Забуський, закусуючи зуби, так, що аж кров виступила на збілілих устах.

— Не знаю. Чомусь до шлюбу не дійшло. А дівчина, як із казки! Мало таких на світі! І шляхтянка... Що вона хоче за такого ребелізанта заміж виходити, не можу зрозуміти. Коли б васць бачив її, сам мусів би признати, що кращої зі свічкою не знайти! Але що з тобою, пане Забуський?

А в Забуського згоїна посиніла, на устах появилася кров. Праве око блискотіло живим блиском, а ліве, червоне, повне було сліз. Обома руками тиснув поруччя крісла.

— Нічого — промовив по хвилині. — Близна болить. То кажеш, що до весілля не дійшло?