Розділ «Невдалий похід»

Аж нараз задрижала й загула земля під копитами тяжкої райтарії, крізь мушкетний вогонь понеслося полем сталеве “Vorwaerts” і райтарія рушила через змішану козацьку лаву. Розбрискуючи воду на всі боки, взяла брід за одним махом і почала розправлятися криваво з повстанцями, що не встигли скритись в кущах та в гущавині.

Це Корф побачив, що сталося з козаками Забуського і післав свою найліпшу частину, щоб рятувала загрозливе положення.

Як райтарія переїхала, козацькі сотні наче розтали й розтопилися, щезли, як щезає іней, коли засвітить сонце. Лишилося на полі ледве кільканадцять козаків: дехто затоптаний і стратований кінськими копитами, дехто поранений, дехто тільки заглушений. Тих зараз же оточила волоська сотня та стала чекати на прикази. Під’їхав Корф, глянув, муркотячи щось під носом, і вирішив:

— До князя підуть! У пута їх усіх! А ти що на те, пане Забуський?

Оглянувся довкола.

— Де пан Забуський?

Хтось указав рукою на поле. Там, у напрямку нерушеного ще другого полку райтарії, їхав поволі Забуський. Сам. Одинокий. Голову похилив на груди, вудила зачепив за кульбаку. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.

Корф стиснув коня і дігнав його легко. Глянув на Забуського. Ліва половина його обличчя була сплямлена кров’ю. Це заблукана мушкетна куля зачепила його чоло і спричинила незначну рану.

— Що з тобою, пане Забуський?

— Козаки, як вашмосць знає, зрадили. Нема мені чого вертатися до князя. Скажи йому, що я поїхав до реґіментарів. Вашмосці не раджу йти під Немирів. Вертайся, вашмосць до князя, якщо ще зможеш. Що зробиш із козаками, які ще залишилися?

— Князеві віддам. Він ними заопікується по-своєму.

— Добре! — відповів коротко Забуський і завернув коня в поле, не кажучи більше ні одного слова.

Корф стояв іще якийсь час, дивився, як Забуський поволі зникав у віддалі, і своїм звичаєм говорив сам із собою. Він був наємник, що жив із війни та перейшов тверду й тяжку військову школу. Сам із крови й кости вояк, любив добрих вояків так само, як добрі коні, добру сталь. У Забуського він відчув вояцького духа, безстрашність, сміливість, зухвалість.

— Поїхав — говорив до себе. — Гм!.. Не дивниця, що до князя вертатися не хоче.

Повернув коня в напрямку до райтарського реґіменту. Як під’їхав до ротмістра Шміда, показав на Забуського, що маячів у далекій віддалі.

— Від’їхав від нас. Сам. Вашмосць знаєш біблію?

— Біблію? — спитав здивований, не дуже то бистрий ротмістр.

— Біблію, бо я вже грубо призабув. Можеш мені, вашмосць сказати, чи то правда, що Юда повісився, як продав Христа?

— Правда, Herr Oberst.

— О, так, так. Правда. Я також так думав. Вертаємося на Махнівку!