Розділ «Промінь сонця серед темних хмар»

— Ні! — живо відповів Нечай. — Але Христя...

— Але Христя, думаєш, цього не знає? Не розуміє? За кого ж ти її маєш, пане Нечаю? Христя, то золото, щире, правдиве, що світ зійдеш, а другої такої не знайдеш. Я світ сходив, безкраї моря бачив і гори, як у казці, великі, людні городи, багато-багато людей, але такої дівчини, як наша Христя, ніде не бачив, ніде не зустрічав і напевно не зустріну вже. Знаєш, чому я життя доживаю на оцій відлюдній “Климівці”, як люди мою оселю прозвали? Для неї. Чому кинув я все, чим досі займався? Для неї сину, для неї. Що добре, що гарне, сприйняла так, як квітка сонце сприймає і дощ, сама того не знаючи.

— Вона сама, як те сонце... — перервав йому Нечай.

— І вона мала б мати жаль до тебе, чи гнів, за те, що ти не міг доконати того, що хотів? Вона?.. Я хочу тобі ще сказати...

Але не було вже кому казати, бо Нечай спішно відійшов, не чекаючи на Климовського. По обличчі чорнокнижника пробігла погідна усмішка. Погладив бороду, поглянув на небо, потім, побачивши Красносельського, підійшов до нього зі словами:

— Чолом вашмосці, пане сотнику. Дуже по битві fatigatus?

— Fatigatus sum — усміхнувся Красносельський, що любив латину. — Я не спав уже дві ночі.

— То сьогодні Morpheus вашмосці допише.

— Не знаю — відповів, усміхаючися сотник. — Війна, вашмосць, війна.

При цих словах безрадно розвів руками.

— Війна — повторив Климовський. — І як довго?

— Usque ad finem.

Тим часом Нечай увійшов до хати й застав Христю саму в світлиці біля арсеналу батька.

— Христе! — відізвався, стаючи в дверях.

Вона підвела очі та зробила рух, наче хотіла підійти до нього. Але здержалася.

— Христе! — повторив Нечай. — Чи ти?.. Чи ти?..

Нечай зам’явся, не знаючи, як сказати те, що в нього було в душі. По хвилині підступив ближче, взяв її руку в свої долоні і твердо, скоро, рішуче говорив далі:

— Я тобі, Христе, обіцяю, що доти не спочину, доки не висвободжу твого батька, якщо він між живими, та не покараю Забуського так, як він на це заслужив. Віриш мені, Христе?

— Вірю, Даниле. Я завжди тобі вірила й вірю. Я знаю, що ти все зробиш, щоб видобути тата з рук цього зрадника.

— Христе! — Очі Нечая палали. В обидві свої руки взяв долоні Христі.