Розділ «Під Брищем»

Скочив тоді Нечай на місце поваленого Дочила. Задзвонила шабля, зустрівшись із рапірою, аж іскри посипалися. Ротмістр заслонився ще раз від другого удару, але при третьому відбита рапіра відлетіла аж до кінського боку. Ротмістр почув вістря шаблі на своєму горлі та тверде невблаганне слово :

— Здайся!

Випала з безвладної, здеревілої руки рапіра, скінчився спротив.

— Де Забуський ?

— Ist nicht da. Нема!

— Де Забуський, кнехте?

— Hat einen anderen Weg gewaehlt. Пошля інна дроґа.

А Олешич?

— Ja, ja. Mit dem Gefangenen. З єнца.

— На майдан із ним! — крикнув і передав його в козацькі руки.

Під’їхав Красносельський.

— Хто це?

— Ротмістр. Ти знаєш? Забуського нема, ні Олешича!

— Як то?

— Висмикнувся раніше. Перед Брищем. Тепер розумію, чому не було ні сторожі, ні роз’їздів. Забуського не було!

Полонені, яких усього кількох узяли на те, щоб дещо від них дізнатися, потвердили, що Забуський іще в лісі взяв Олешича та після довшої суперечки з ротмістром, покинув із своїми козаками відділ, повертаючи на якусь лісову доріжку.

Недаром славився він незрівняним степовим ватажком, недаром татарські й турецькі матері страшили ним своїх дітей. Був відважний, жорстокий, грубий, завжди ненаситний, лакомий на достатки, на золото, на здобич, але обережний, хитрий, підступний. Де міг, був жорстокий понад міру, а де треба було, вмів зігнути шию. У небезпеці перший завертав до втечі, не дбаючи про товаришів, про людей, що були під його командою, а дбаючи тільки про власну шкуру.

Нечай знав, що поміж ним і Забуським спалахнула така ворожнеча, що її тільки кров могла б погасити, знав, що їхні шляхи, які тепер розійшлися, ще зійдуться і тоді схрестяться теж їхні шаблі. Те, що Забуський був не тільки його ворогом, але зрадником, якого генеральний суд присудив до смерти, додавало йому полегші, заохоти. Шукати його, значить шукати не тільки власного особистого ворога, повалити його, це значить повалити зрадника, запроданця, шкідника для козацтва й усього народу.

Коли на бойовищі осталися тільки обдерті трупи, коли сотні вирядилися й вирівнялися до походу, до Нечая під’їхали старшини й старші запорізькі братчики та принесли сумну вістку:

— Дочило не живе!