Розділ «При Меду»

— Корицький — мигнула думка в Нечая. — Криштоф Корицький, той, що вславився розбоями та грабунками, командир панцерного полку його королівської милости...

— Шльомо! — гукнув Чарнецький. — А як тут в околиці? Спокійно?

— Богу дякувати, спокійно — відповів Шльома, з тривогою споглядаючи на Чарнецького.

— Гільтяйство не волочиться? — допитував далі Чарнецький.

— О! Того гільтяйства тепер усюди безліч — вмішався Корицький, при чому його погляд, повний ненависти, затримався на Нечаєві. — Де не глянеш, там гайдамака, куди не прийдеш, там озброєний хлоп. У кожнім шинку в кожнім заїзді їх повно. В мене нема кому молотити, а тут розіпреться такий ведмідь і мед тягне...

— Чекай! Помолочу я тобі, небоже, що попам’ятаєш — подумав Нечай, усміхаючись під вусом.

— І це я завважав, що вони скрізь вештаються, — додав третій із них, Болдуїн Оссолінський. — Про це я вже говорив вашій милості — звернувся він до Чарнецького.

Чарнецький, ніби й не звертаючи уваги на Нечая, став говорити:

— Збирається козацтво на нове повстання. Як за Сулими й Павлюка. Неякий Хмельницький, сотник чигиринський, може вашмосцям відомий, зробив між ними рух. Нову ребелію хотів підійняти. Але пташка зловили. От і ці тепер тиняються, як вовченята без вовчиці, не знаючи, що дальше робити.

— І п’ють по шинках — доклав Корицький.

— Кажуть, що Хмельницький уже на волі.

— Не чув — відповів сухо Чарнецький.

Шльома пильно наливав мед, що його хлопець приніс із льоху. На столі перед шляхтою знайшлися: жарена ковбаса, здоровий кусень печеної телятини, миска вареного гороху, квашені огірки, капуста, хліб. Шляхтичі взялися до їди, не перериваючи розмови. Голодні, видно, не були.

— Знаєте, панове, — розпочав Корицький — час був би вже повиловлювати отих ребелізантів, або, як пан полковник Чарнецький їх справедливо назвав, вовченят. З-під моєї корогви збігло лише кількох, але в драгунії щоднини кількох недостає.

— А чи чули ви, панове, що сталося з німцями пана Калиновського ? — спитав Чарнецький, держачи пальцями обох рук кусень м’яса з кістю. Пів реґіменту німців вислав єґомосць пан польний гетьман до Тульчина за провіянтом. Провадив їх пан Штецель, чоловік вірний і досвідчений. Мали повернутися до тижня. Тимчасом на них чекали, чекали, а за ними й слід пропав.

Приїхав кінець - кінцем із Тульчина пан Яскульський, що служив при надвірній корогві князя Януша Четвертинського, і доніс, що до Тульчина ніяка піхота не приходила.

— Так. Я чув про це — кинув Корицький.

— Що ж із ними сталося? — зацікавився молодий Оссолінський.

— У лісі коло Тростянця напали на них і вибили всіх до ноги.

— Хто напав? — дивувався Оссолінський.