Розділ «В Гощі»

— Боже, Боже! От нещастя. Тямиш, ваша мосць, що я ще в Києві praedicavi? Стягнув Потоцький бурю на Річпосполиту і прийдеться останній свій кут покидати. І тут proditores[3] на кожному місці! Як тільки цей кут покину, не буде вже куди їхати, ні де вертатись!

Дружина пана Березовського піднесла коронкову хустинку до очей.

— Ми вже своє покинули! — захлипала, аж усе її повне тіло затряслося.

Березовський у задумі вдаряв випещеними пальцями по лискучому столі, інші гості сиділи тихо, прибиті горем. Кисіль своїм звичаєм ходив по кімнаті й говорив, звертаючись до Березовського.

— Ігумен тутешнього манастиря, отець Ласко, поїхав від мене до Хмельницького. Він добрий шляхтич грецької віри. Але що він привезе?

— А що ваша милість написав до Хмельницького?

— Щоб не ображав маєстату Божого і Речіпоспотої. Що сталося тепер, те вже сталося. Це допуст Божий. Але тепер, щоб поперше: відправили татар, подруге: вернулися на звичайні місця і потретє: щоб вислали до Варшави своїх послів.

— І вони, ваша милість думає, послухають?

Кисіль аж задержався, в ході.

— Як же ні? Чого ж вони хочуть? Я їм написав, що на мою поміч можуть рахувати. Вони знають, що я щось значу в цій нашій Речіпосполитій, що я перший домашньої війни не бажаю і хочу довести до миру.

— Такого, як на Масловім Ставі?

Кисілеві кров ударила в обличчя.

— Маслів Став! Маслів Став! Що там тяжкі кондиції козаки дістали, то трудно. Але що їхню старшину проти умови катові передали, це діло Потоцького!

— Але чи повірять удруге? В тому й справа! Старшину приобіцяли їм тоді вільно пустити, а закатували немилосердно, їхні вольності обкроїли і їх самих пригнули до землі. Ні, не думаю, щоб вони ще схотіли вірити в обітниці.

Кисіль знову заходив по кімнаті.

— Ні, вони таки схочуть згоди. Пам’ятаєш, ваша милість, що говорив Нечай, коли приїздив до мене?

Березовський живо підніс голову.

— Ага! Саме я мав у цій справі говорити з вашою милістю. Знає ваша милість, чого тоді той Нечай приїздив?

Воєвода Кисіль затримався перед Березовським і глянув допитливо на нього.

— Отож той Нечай приїздив тоді на те, щоб вашій милості і нам усім піском очі засипати.