Розділ «Далекий спогад»

— Роки ми не бачилися, Даниле. Але що тобі роки, коли ти ще молодий. Гей! Гей! Що то за радість була для мене, коли твоє ім’я було на устах усього нашого війська! Вір мені, що коли б це був не ти, а я сам, не радів би більше і не був би більше гордий. Але ось мені вже здоров'я не дописує. Не те вже, Даниле, що було. Не те! Казала мені стара Мелашка — ти її знаєш, вона то хвороби зашіптує — що все має свій кінець.

— Що, Охріме? Хворіти задумав?

— Ніби й не хворий — Діденко відкашляв — але здоров’я немає. Бігти, — вже не побіжу, йти — тяжкувато; у грудях щось сидить і ніби за серце стискає. От, старість надходить та й усе.

— Але під Корсунем іще двох ляхів скинув із коней, мов снопи — почувся голос від дверей. Появився в них козак високий, дужий, чорноволосий, чорновусий. Був це полковник Богун.

— Не говори так, Охріме, бо бачиш, що й у мене вже срібні нитки біля вух показуються. Не той старий, хто старий але той, хто почувається старим.

— Ти, Іване, ще геть молодий, хоч уже й полковник. Адже ти й небагато старший від Данила. А Данила я на руках носив. Але годі! Ти, Даниле, хотів знати про пана Олешича.

— Олешича? — спитав здивований Богун.

— Олешич. Молодий Олешич — Нечай звернувся до Богуна — в татарському коші. Полонений.

— Адам?

— Адам. Ось я хочу його відтам видобути.

— Вибачай, Даниле, але це мої свояки і це — мій обов'язок. Тільки я з Тугай-беєм трохи стерся перед корсунською справою, а він любить пам'ятати.

Нечай здійняв із пальця дорогоцінний перстінь.

— Охріме, їдь із Дроздом до коша і знайди свого мурзу. Дай йому оцей перстень. Жид у Києві давав мені за нього тисячу червінців. Як привезеш мені Олешича, дістанеш іще п'ятсот червінців. Знаю, що за одного шляхтича вони хочуть до тисячі червінців. Не кажи, що я його беру, або Богун, бо піднесуть ціну. Вони гірш від жидів. То твій власний інтерес. Або найкраще, припровадь цього мурзу до мене.

— Так буде найліпше — притакнув Богун. — Ідіть і справтеся як слід. Ти вже снідав, Даниле?

— Ні. Радо щось з'їв би.

— То добре. З'їмо обидва й поговоримо.

Богун закликав джуру і за хвилину молода, усміхнена молодиця принесла вареників, сира, молока, хліба, масла тощо. Чистою скатертю застелила скриню, що була біля вікна, поставила все те, і так само усміхаючись, відійшла.

— Ти, Іване, завжди знаєш де стати на квартирі.

Богун засміявся, але не сказав нічого. Обидва були голодні і їли завзято. Коли заспокоїли перший голод, Нечай спитав:

— Що з Олешичами? Знаєш?