Розділ «Висока гра»

— З харчами в них як?

— Досі було добре, але тепер, як вертатимуться тим самим шляхом, що ним прийшли, то тяжко буде, бо все вже в околиці розграблене докраю. Як знаєш сам, полковнику, оселі тут невеликі, а під гетьманами тепер як не як із слугами, я лічу шістдесят тисяч люда.

— Шістдесят тисяч? — здивувався Нечай.

— Зі слугами. Самого війська, збройного люду, буде до сорока тисяч. Служби — ціла хмара.

— Але все ж таки, чому польські гетьмани не пішли молодому Потоцькому на поміч? Адже, вони самі присудили його на смерть.

— Я цього сказати не можу, бо не знаю. І здається мені, ніхто не знає. Мабуть і гетьмани — ні. Говорять, що старий Потоцький — батько посвятив сина, щоб самому сальвуватись... Заслоняється тим, що не може волости без війська залишити, бо народ підіймається. Але ті, що добре знають, говорять, що він просто боїться Хмельницького. Обидва гетьмани гризуться, ніби собаки, а Потоцький від білого ранку вже п’яний.

— Цікаво. Чому ж тоді не залишилися вони під Чигирином? І окопи там уже мали, і до Диких Піль ближче.

— Коло Білої Церкви мають зібратись помічні полки київського воєводи Тишкевича та інших панів.

— Коло Білої Церкви?

— Так. Крім цього, і то найважливіше, ляхи чекають на сили князя Яреми Вишневецького, яким із Лубень дорога на Золотоношу, або Переяслав. Це підсилило б польську потугу трохи не вдвоє.

— Думаєш, що Ярема хоче злучитися з гетьманами?

— Йому нічого іншого й не остається. Це ж він і про власну шкуру мусить дбати... Всі на нього ждуть і всі на нього надії покладають, не виключаючи й самих гетьманів.

Очі Нечая засвітилися гнівними вогнями.

— Кажеш, так чекають на Ярему?

— Чекають. Тільки про це й говорять. Знають, що коли Ярема не прийде в час, то все скінчиться для них нещастям.

Нечай довший час їхав мовчки, в задумі. Кінець-кінцем запитав знову:

— Був якийсь посол від нього?

— Був Машкевич перед кількома днями. Домовилися, що будуть очікувати князя під Корсунем.

Нечай нагло спинив відділ.

— Пане Красносельський, завертаємо на Мошни! Не може бути, щоб ми їм дали злучитися. Не може бути!