Розділ «Перший удар»

Із вугла між великим креденсом і стіною до Потоцького знову став висуватись той жах несамовитий і незрозумілий. Потоцький втих. Гнів відійшов від нього.

Він затрусився увесь. Слова Калиновського, наче холодний вітер, зморозили серця. По кімнаті пролетів подув жаху. Зловіща тиша залила нараз кімнату, немов незамітно вдерлись до неї нещастя, тривога і смерть. Замовкли всі. Жах із темного вугла виростав, ширшав, підходив щораз ближче й ближче. Волосся у великого гетьмана з’їжилось, очі не могли відірватись від страшної з’яви.

Нараз на порозі кімнати появився козак із кварцяної корогви й подав листа. Листа перейняв пан Сєнявський і подав його Потоцькому.

Потоцький поглянув на печатку й нервово закліпав повіками. Поволі отямлювався.

— Від пана Ґродзіцького з Кодака — промовив, намагаючись зломити печать.

— Ой!.. — скрикнув хтось істерично в куті залі. Такий був настрій, що гетьман навіть не скартав його. Він відкрив листа і, як почав читати, збілів на обличчі, наче полотно.

Ціла заля завмерла. Кожний стримував віддих. Пес пана Сєнявського, що протиснувся крізь двері, підійшов до свого пана та почав жалібно й неспокійно скавуліти.

Але ніхто не поворушився; ніхто й не помітив.

Вкінці Потоцький із сполотнілим обличчям поклав прочитаного листа перед себе та якимось дивним, із горла добутим голосом промовив:

— Мосці панове! Козаки, що йшли водою, зрадили. Полковників убили. Козаки перейшли до бунту. Мій син в облозі біля Жовтих Вод.

На подвір’ї старостинського двора зірвалося стадо гайвороння з голосним, проймаючим криком. Жирувало на відпадках із панського стола, що їх служба викидала на подвір’я, доки не прогнали його злющі голодні собаки.

А в кімнаті цей крик гайвороння вдирався в душі, ніби похоронний спів.

Над Річпосполитою, досі такою потужною й грізною, збиралися хмари, що мали її прислонити зовсім.