Розділ «6»

— Я хотів би зрозуміти життя інституту, взаємини людей, які рухають людську думку, прогрес. Адже в науці, особливо технічній, я, на жаль, профан…

Полковник помітив, що його самоприниження полестило завідуючому лабораторією.

— Показати вам нашу дослідну майстерню, де працював Журавель? — запропонував він.

— Радий буду, — залюбки погодився Коваль, — але раніше покажіть його стіл.

— Ви за ним сидите, — сказав Дейнека.

Дмитро Іванович відчинив тумбу стола і почав висувати шухляди, одну за одною, і переглядати папери. Завідуючий лабораторією терпляче чекав.

— Ви можете, Василю Ферапонтовичу, популярно пояснити суть технічної проблеми, над якою працював Журавель? — спитав полковник, копаючись у шухлядах.

— Спробую, — почухав потилицю Дейнека. — Проблема номер один у машинобудуванні, — почав він, збираючись із думками, — довговічність, незношуваність машин. Оця сама стійкість проти зношування залежить від деталей, пар, що труться одна об одну. Це зрозуміло?

— Абсолютно, — підтвердив Коваль.

— А від чого залежить в свою чергу міцність самих цих пар? Від багатьох факторів, наприклад від матеріалу, з якого вони зроблені, а так само від заключної, фінішної, їхньої обробки. Завідуючий лабораторією, бачачи, як зосереджено слухає його полковник, увійшов у роль лектора і із задоволенням пояснював: — І ось ми підійшли до головного. При абразивній обробці деталей, які потім, працюючи, зазнаватимуть тертя, скажімо, при обробці наждаком, частинки твердого абразиву, тобто наждака, неминуче втискуються у поверхню цих деталей. Запобігти такому явищу неможливо. А ще коли поверхню оброблять машиною, метал перегрівається, стає м’яким і дрібнюсінькі уламочки абразиву утираються в оброблювану поверхню. І залишаються в ній…

Коваль відклав папери. Те, що розповідав завідуючий лабораторією, було елементарно і хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до інституту, але він зацікавився, здавалося, простою технічною проблемою, про яку розповідав Дейнека.

— Ці втиснуті непомітні простим оком уламочки абразивів, — говорив далі завлабораторією, — під час експлуатації машини в процесі тертя випадають, і після них на поверхні утворюються порожнинки, через які витікає, скажімо, мастило. — Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу і швидко накреслив дві притиснуті одна до одної площини, в тілі яких в місці прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрібніші вкраплення абразиву. — Щоб уникнути цього, шліфування деталей намагалися здійснювати не грубо, різко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмір наждачного зерна, потім пасти — і так аж до фінішної поліровки. Тобто прагнули створити ідеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалій ручній обробці. І все ж, Дмитре Івановичу, течі, скажімо, сальника в автомобілі, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте… Та це вже питання номер два, яке випливає із загальної проблеми. Нею особливо заклопотані експлуатаційники… І ось, — завідуючий лабораторією зробив багатозначну паузу, — на сцену виходить молодший науковий співробітник нашого інституту Антон Журавель, земля йому пухом.

Усе геніальне, як відомо, просте. Нікому на думку не спало, а його раптом осінило!.. От як буває, — з нотками заздрості у голосі промовив Дейнека. — У нас його називали «щасливчик Антон»… Та що я таке кажу! Який вже «щасливчик»! — зітхнув Василь Ферапонтович. — Я не вповні обізнаний з розробкою Антона Івановича, — перейшов знову на діловий тон завлаб, — бо він не встиг подати роботу, а тільки повідомив про принцип винаходу. А принцип, повторюю, простий до геніальності. В загальних рисах ідея така: Антон Іванович вирішив змінити поведінку абразивного інструменту під час шліфування, його одноманітний рух — і цим самим виключити повторне влучення алмазного зерна в одну й ту саму борозенку, у ту ж чарунку. Для ясності, Дмитре Івановичу, скажімо, як потрапляє голка патефона в борозенку на платівці, яку поступово кришить і поглиблює. Абразив, за ідеєю Журавля, шліфуючи деталь, має робити по поверхні не однакові, а складні, різноманітні рухи — кругові, поперечні, скісні. — Дейнека закружляв руками над столом у всі боки. — Досягається хаотичний рух, і таким чином уламочок абразиву, не потрапляючи весь час в одну й ту саму точку, вже не втискується в оброблюваний метал, і згодом, під час експлуатації виробу, з нього, природно, нічого не випадає, оскільки і випадати нічому — порожнин на поверхні не утворюється, і площини ідеально прилягають одна до одної… От і не буде протікати сальник в машині.

Цим винаходом Журавель уже зацікавив виробництва Мінавтопрому. Він, здається, навіть домовився про розробку і впровадження нового способу шліфування.

Обличчя завідуючого лабораторією, облямоване рудою бородою, яке спочатку не здалося Ковалю симпатичним (Дмитро Іванович чомусь не любив бородатих, особливо рудих), тепер приємно освітлювалося щирим захопленням.

— То підемо, товаришу полковник, до нашої макетної майстерні? — нагадав той після паузи.

Коли вони спускалися сходами у напівпідвал, Коваль спитав:

— Василю Ферапонтовичу, а в цій ініціативній темі, у винаході Журавля, про який ви розповіли, «головою» теж був Павленко? Чи сам Журавель? Ідея чия? Може, теж Вячеслава Адамовича?

Дейнека на кілька секунд зупинився.

— Павленко? Слово честі, не знаю… Здається, це був той випадок, коли «голова» і «ноги» з’єдналися в одній особі… Павленко ніколи не зміг би замінити Журавля, але у Антона Івановича це іноді виходило. Не маючи сил дочекатися від Вячеслава потрібного рішення, він сам шукав його. Але стверджувати не можу… Журавель збирався укласти угоду із заводом, але від свого імені чи разом з Павленком — не знаю… Все це було, так би мовити, ще у стадії оформлення… Втім, це може знати тільки сам Павленко, але він зараз у відрядженні. Якщо потрібно, відкличемо.