Розділ «6»

— Ховатимуть післязавтра. Приїздить мати… Ваш Директор дасть вказівку, як усе організувати… Ну, а інші працівники вашої лабораторії? Крім Журавля, — спитав після паузи Коваль. — Як у них із творчістю, відкриттями? Бувають?

Василь Ферапонтович запитально поглянув на полковника.

— Наприклад, Павленко, — уточнив Коваль. — Теж молодший і поки що, як ви кажете, «незахищений»… Адже так?

— Вячеслав Павленко? Здібна людина. Я сказав би навіть талановита. Іноді щось ляпне, думаєш, дурниця, а потім придивишся — думка. Але враз згасає, як іскра у повітрі. Дуже повільний, якийсь неорганізований. Характер відлюдкуватий. Завжди чимось незадоволений, якийсь неспокійний. А чому — незрозуміле! Усе в нього наче гаразд. І вдома нормально, і в інституті до нього добре ставляться… Тепер йому буде трохи складніше. Він втратив більше, ніж будь-хто. Вони із Журавлем разом працювали над плановою темою. Антон Іванович не давав погаснути творчій іскрі, коли та спалахувала у Павленка, він його підштовхував… Журавель завжди прагнув зробити все якнайшвидше, довести справу до кінця, впровадити, пропадав на заводі, лаявся, коли справа затягувалася. Його улюбленим виразом було: «Поки ви тут у носі колупаєте, поїзд піде!»

Ну, і йому діставалося, коли тяг в оберемку разом з цікавою розробкою яку-небудь халтуру… Взагалі, у мене було таке враження, що для його бурхливої натури не вистачало простору. Була чутка, що збирався перейти на завод, хоч і у нас для нього створили всі умови… — Василь Ферапонтович вимовив останні слова з притиском, мовби боявся, що у полковника виникне сумнів у доброзичливому ставленні до Журавля. — У їхній співдружності, цих двох молодих науковців, Павленко здебільшого був, так би мовити, «головою», індуктором ідей, а Антон Іванович, як у нас кажуть, «ногами». «Ноги» всюди ходять, носять на собі «голову», пробивають шлях ідеї, усіма правдами і неправдами прориваються через відомчі перешкоди аж до комітету з науки і техніки чи галузевого міністерства, який міг би зацікавитися розробкою. Саме «ноги» дають нагору концепцію. Простіше сказати — пояснення щодо значення відкриття або винаходу і рекомендації тим чи іншим органам про його використання. Будь-яке впровадження у виробництво нового, нової технології вимагає багато зусиль і нервів. І тут незамінна роль «ніг». Журавель міг дістати схвалення тій чи іншій роботі не тільки на землі, але й у космосі, якщо виникла б потреба і у космічній візі. Він був лідером за своєю натурою. Сам Павленко з усіма своїми ідеями ніколи не пробився б, бо «голова» міркувала хоч і правильно, але дуже повільно і мляво. Ми завжди підтримували таку співдружність, покладали надії на цих хлопців, особливо на Журавля… І от, будь ласка… Боюсь, що тепер і дисертація Вячеслава Адамовича затримається. Журавель йому швидко пробив би.

— А чого ж Журавель сам не захищався?

Завідуючий лабораторією нічого не міг на це сказати.

— Хто знає. Не поспішав, іще, мовляв, встигну… От і «встиг», — гірко додав він. — І свій винахід до кінця не довів… Шлях від винаходу до його практичного впровадження для нас найскладніший, Дмитре Івановичу. Знайти, зметикувати, тобто винайти, це навіть не півсправи, а чверть або й того менше, — пояснював далі Дейнека. Зіткнення стількох інтересів, поява стількох проблем! Іншого разу питання так заплутають, що начебто усі «за», а справа з місця не рушає… І не второпаєш «чому»… Здебільшого усе пояснюється просто: виробництву, яке має свій стабільний план, налагодженому, нецікаво займатися нововведенням, яке спочатку впроваджується звичайно, в невеликій серії, перебудовуватися для нього. Хоч згодом це нововведення дасть досить солідний ефект, але ризикувати поточним планом ніхто не хоче, вважаючи, що «поки сонце зійде, роса очі виїсть», або ще сказати: «краще синиця у руці, ніж журавель у небі».

Василь Ферапонтович помітив, що у нього вийшов невдалий каламбур, зніяковів і замовк.

— Ах, Антон, Антон! — вигукнув він через декілька секунд. — Просто не віриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грішки, як у кожної людини, тут і прогульчики, і запізнення із роботами, але все надолужувалось його життєвою активністю, його доброзичливістю, готовністю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме…

— А не було у нього причин для самогубства?

— Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадісна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.

— Який-небудь стрес?

— Ні, ні!.. А втім, — подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа — темний ліс… Може, щось особисте скоїлось?.. Та ні, не думаю… В інституті у нього загалом усе було як слід, — повторив він.

— У вашій лабораторії атмосфера товариська?

— Аякже!

— Журавель і Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлікти?

— Ну, ми усі сперечаємось. Суперечки, як відомо, народжують істину. У науці змагання ідей, зіткнення поглядів — рушій прогресу. Хіба можна без суперечок?!

— Маю на увазі інше, — м’яко пояснив Коваль. — Чи не помічали ви між ними зіткнень, так би мовити, характерів. Скажімо, самолюбств, амбіцій. Чи не було образ, кривд?

— Ні, що ви! — обурився Дейнека. — Павленко ніколи не ображався на зауваження Антона, навіть коли той кепкував з нього, жартома називаючи «мислячим равликом». Мені здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собі оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потім кандидат або навіть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись. Тим більше що голова у нього, як кажуть, «варить» і він вірив у себе. Наука вабила його, як білий халат декого, хто рветься у медичний!.. І все ж це була майже ідеальна співдружність, та й сусідами вони були… Обидва молоді… А відмінність характерів навіть притягувала їх один до одного, як плюс і мінус… Та чому це вас цікавить, Дмитре Івановичу? — раптом спитав учений. — Це, здається, не так суттєво…