Розділ «21»

Павленко раптом підвелася із стільця:

— У вас немає жодних підстав мене затримувати. Я можу йти?

Коваль зупинив її:

— Сідайте, громадянко Павленко.

Вона й далі стояла.

— Ви й справді хочете мене заарештувати? Я ж сказала: все, що написано, — неправда. Він усе життя дурив мене, а тепер обдурив і вас. І ви не маєте права…

— Виходить, це він помстився Журавлю?

— Ні. І він ні в чому не винний.

Полковник дивився на жінку оцінюючим поглядом. Уже в’янучий пролісок на кофті Павленко його дратував.

Й справді, крім листа Вячеслава Адамовича, доказів у нього не було. Та й чи доказ цей лист? Отже, він має відпустити зараз жінку, яка стоїть перед ним, і на цьому закінчити свої розшуки.

Він це розумів, але все одно відчував, що не можна закрити справу. Намагався втямити, чим же так тривожить його ця жінка, чому так не хочеться її відпустити?

І раптом… Йому стало важко дихати. Перед його очима чорною блискавкою спалахнуло туго затягнене волосся Павленкової. Так, жінка вище середнього зросту, чорнява, з вольовим, рішучим, навіть агресивним характером!

Він вірив і не вірив собі. Якщо тільки експертиза не помилилася… Та не можуть вони помилятися!

Те, що осяяло Дмитра Івановича, було не просто натхненням. Натхнення, як відомо, — це високий, урочистий, тривалий у часі стан душі, який викликається потребою творити, щоб зробити, знайти. А це було миттєве осяяння, рвучке і могутнє, як удар блискавки, неймовірна думка, що спалахує несподівано для самого себе, незрозуміле як, чому, звідки, і раптом за коротку мить осяває зовсім новим, сильним і єдино вірним світлом усе, що раніше ховалося у глибокій тіні. Ця думка, це осяяння, давно народжувалося у підсвідомості, збиралося із малюсіньких крихіток, обірваних, незначних відомостей, які варилися там, немов у казані, з’єднуючись у найхимерніші сполучення, розпадаючись і знову з’єднуючись, поки не виладналися в єдино правильний здогад і бурхливо вдерлися у свідомість.

Він промовив уже упевненим тоном:

— У нас попереду велика розмова. Сідайте і розкажіть тепер, чому напали на Христофорову в її квартирі?

Якби упала стеля на голову, Варварі Олексіївні було б легше. Вона не сіла знову на стілець, а якось опустилася боком, зсунулася на нього, ледве не впавши. Обличчя її зробилося сірим і безбарвним. Жінка відразу ніби померхла і постаріла.

Але цей стан у Павленко тривав недовго. Опанувавши трохи собою, вона підвела на Коваля вже не злий, а якийсь розгублений і навіть благальний погляд, і Дмитро Іванович зрозумів, що влучив у ціль, що опір зламано, і жінка зараз почне усе розповідати.

Він не помилився.

— Ви що, — спитав далі полковник, — ворогували із Христофоровою? Які до цього були причини?..