Розділ «21»

Павленко затулила рукою очі. Перед нею з гуркотом падали стіни химерних палаців, розбивалися на коричневий порох високі башти, і вона знову, як колись дівчиськом, копалася у цьому придорожному поросі на своїй занедбаній Мишоловці серед старих, облуплених і похилених хатинок з їхніми тарганами, блощицями і різним мотлохом.

Вона добре пам’ятала ту мить, коли почула запах газу і побачила відкритий пальник плити. Вона тоді відразу усе зрозуміла. Але не відразу наважилася. У серці її кипіла образа за свого Славка, який, обійнявши її за стан, скаржився на долю, на Журавля і плакав п’яними слізьми, кипів гнів на кривдника, що обікрав чоловіка і зараз безтурботно хропе на тахті. А Вячеслав і далі бурмотів, що не може принести їй щастя тільки тому, що його завжди зневажають і грабують…

Вона добре пам’ятала цю мить… Немов щось штовхнуло її у серце, воно забилося усе частіше й частіше, і обида стала гіркою, як полинь. Досить було не відчути запах, не помітити маленький чорненький краник на плиті, не помітити, що його повернено праворуч, а не вліво… Тільки й усього… Та й взагалі, як його помітити, цей маленький пластмасовий і теж чорний краник на чорному тлі панелі?!

Серце її мало не розривалося у грудях від тяжких ударів, кров стугоніла у скронях, серце підкотилося до горла, в очах потемніло, і вона справді нічого не бачила… Так, не бачила!! Вона схопила чоловіка за руку і майже наосліп потягла до дверей… Так, так! Вона нічого не бачила! І нічого не було… Сон, туман, міраж — і все…

Варвара Олексіївна забрала руку від очей і глянула на Коваля. Він теж якусь мить іще був нереальний, розпливчастий, химерний.

Вона похитнулася на стільці, прибираючи сталої рівноваги, і сказала:

— Я? Чому я? Звідки ви це взяли?

— У такому разі я нагадаю, як все було.

І Коваль, неквапно, методично, немов цвях за цвяхом заганяв у споруджувану ним будову обвинувачення, почав нагадувати події тієї ночі. Павленко слухала його, відвівши погляд, і з кожною новою деталлю, з кожним новим фактом усе нижче опускала голову.

Дмитро Іванович дійшов до епізоду, коли вночі, зізнавшись чоловікові, Варвара Олексіївна заспокоювала його, а потім, сидячи на підлозі, сама розридалася.

— Чому ви плакали тоді? — спитав полковник і сам відповів: — Ви оплакували Журавля і саму себе.

Павленко, яка щойно, здавалося, була розчавлена незаперечними фактами, раптом випросталася і, кинувши на Коваля важкий погляд, сказала:

— Тепер усе ясно. Ви посадили мого чоловіка і вибили з нього зізнання. І він плів вам те, що ви хотіли…

Бідолашний Славко! Тримаєте його у в’язниці, а всім морочите голову, ніби він втік!

— Ні, — сказав Коваль. — Не посадили, не вибивали, не морочимо голову. Ваш чоловік загинув у Якутії, замерз… Ось його останній лист. — Полковник витяг із шухляди м’яті, брудні аркушики і один з них подав Павленко.

Варвара Олексіївна недовірливо взяла його до рук, але, упізнавши почерк чоловіка, жадібно пробігла очима декілька рядків. Потім гидливо відклала папірець убік.

— Ну то й що? Барвінок? Може, й так… — Вона помовчала. — Але ця маячня іще не доказ. Це писала хвора людина, яка покалічила життя і собі, і мені. — Павленко промовляла уже не з викликом, а якось пригнічено, ніби скривджено. — Усе життя з ним я тягла його на своїх плечах. Примусила піти в аспірантуру, весь час штовхала його, штовхала, штовхала… Усе за нього пробивала… Усе на себе звикла брати. Увесь його клопіт, увесь його біль… І от… Хіба ви знаєте що-небудь про моє життя?!

Варвара Олексіївна не могла заспокоїтися. Вона ще раз потяглася за листом, але полковник уже забрав його у шухляду.

— Усе там неправда, — гидливо кинула Варвара Олексіївна. — Так, неправда, — повторила вона, — паче й сама утверджуючись у цьому висновку. — І про любов теж. Йому тільки здавалося, що закоханий в оцю саму… Ні, він тільки зі мною був одним цілим, тільки я була його опорою. Тільки я. Я це знаю, я це відчувала, тому що я жінка — тому що я любила… Так, так, дуже любила! Його біль був моїм болем, — гірко промовляла Павленко. — А тепер що ж? Якась Ніна?.. Нічого не розумію… Він ніколи не давав мені підстави… — бурмотіла вона розгублено і нарешті замовкла.

Коваль також якусь секунду, немов фізично відчувши силу любові і образи цієї жінки, не знайшов що сказати.