Розділ «21»

— Я не. хотіла зробити їй боляче, — запинаючись, почала відповідати Павленко. — Я не винна. Я прийшла просити, щоб не клепала на Вячеслава, немовби він хотів смерті Журавля і пішов того вечора після друкарки. Адже вона нишпорила по всьому дому, усе винюхувала, усіх розпитувала, і я боялася, що накличе на нас біду…

Павленко замовкла, збираючись із думками, і тяжко зітхнула.

— Ви убили її, — сказав Коваль.

— Ні, ні! — закричала жінка на всю кімнату, так що її почули навіть у коридорі і до кабінету заглянув офіцер, який проходив мимо. Коваль жестом наказав йому зачинити двері.

— Від вашого стусана Килина Сергіївна упала і вмерла.

Павленкова ридала, упавши головою на стіл. Крізь відчайдушні схлипування проривалися окремі слова, не всі з яких можна було розібрати: «Я не хотіла… вона сама… вона послизнулася…»

З тяжким серцем полковник налив у склянку води і пробував напоїти жінку. Павленко не могла пити, голова її тіпалася, склянка билася об зуби, і невправний Коваль залив їй усе плаття.

Він повернувся на своє місце і терпляче чекав, поки жінка виплачеться. Дивився на її опущені, тремтячі плечі і голову і чомусь думав у ці хвилини не про злочин, а про те, як дбайливо, строго затягнено її волосся, як вилискує воно чорнотою, немов вороняче крило. І не про загиблу Христофорову, не про допит були його думки, а про те, як далеко пішла наука, як допомагає вона знаходити істину і що коли-небудь, можливо, й скоро, коли невідворотність викриття і покарання стане усім очевидною, люди покінчать із злочинами. Адже якщо уже й зараз за розташуванням, кількістю і станом хромосом у клітині можна визначити, кому належить волосина: чоловікові чи жінці, високій чи низькорослій людині, з довгими чи короткими руками, з високим чи низьким інтелектом, то вже недалеко той час, коли викрити злочинця буде справою нескладною. Більше того, уже встановлено, що існують і генетичні «відбитки» особи, які абсолютно точно визначають конкретну людину. Доведено, що у молекулі ДНК є ділянки, характерні виключно для того чи іншого індивідуума. Отже, можна встановити особу підозрюваного, співставляючи спектр смуг, одержаних на основі молекул його ДНК зі спектром смуг, що містяться, скажімо, у волосині, уламку нігтя чи клаптику шкіри, знайдених на місці злочину.

Але, схиляючись перед наукою, Коваль все ж таки більше надії покладав не на страх людський, а на добро в душі. Йому часто доводилося стикатися з тими, що втратили людську подобу, але він завжди сподівався і чекав, що з часом ці люди підведуть голову, глянуть на злочин його очима, вжахнуться і цим очистяться і повернуться до первородних витоків своєї душі…

Коли минув тривалий нервовий спазм, Павленко сказала:

— Повірте мені… Я не винна. Я нічого не знала. Вона упала, а я втекла, я боялася, вона дужча за мене. Я прийшла не сваритися. Повірте мені. Я її переконувала, що Вячеслав не винний, що він пішов додому, нічого не помітивши… Я просила її не ходити у наш дім. А вона мені закричала: «Ви усі там винуваті! Ви і ваш чоловік — обоє убили Антона!»

І тоді я не витримала і вдарила її. Вона вчепилася мені у волосся, і я відштовхнула її з усіх сил… Я не знаю, чому вона впала. Певно, посковзнулася на клаптях, які валялися на підлозі. А я, не оглядаючись, кинулася навтьоки… Боже мій, боже мій, — простогнала Павленко. — Як же це так вийшло!

У пам’яті Коваля несподівано зринула остання розмова з Христофоровою у міліції. Тепер він зрозумів причину розгубленості кравчині наприкінці тієї бесіди. Килина Сергіївна раптом почала розуміти, що справа не у Ніні, на яку вона весь час грішить, а в Павленко, але соромилася відразу відмовитися від свого раніше твердого переконання. Прозріння і коштувало їй життя.

Полковник зняв трубку і подзвонив Струцеві.

— Вікторе Кириловичу, зайдіть.

Коли старший лейтенант увійшов до кабінету, Коваль показав на Варвару Олексіївну, яка мовчки витирала хустинкою змокріле від сліз лице.

— Відведіть громадянку Павленко на експертизу волосся і заодно зніміть відбитки пальців…

Жінка важко підвелася з стільця і, не глянувши більше на Коваля, усім своїм виглядом показуючи, що їй тепер до всього байдуже, покірно рушила попереду старшого лейтенанта.

Коли за ними зачинилися двері, полковник іще деякий час сидів мовчки, втупившись кудись у простір. Дихав він важко, немов у кімнаті йому бракувало повітря: давалася взнаки вікова стенокардія, якої Коваль боявся найбільше. Потім його погляд упав на підлогу, і він побачив пом’ятий пролісок, який голубою краплею лежав біля ніжки стільця.

Дмитро Іванович підняв його, зробив кілька непевних кроків по кабінету і тоді рішуче наблизився до вікна. Шпарким порухом відчинив фрамугу. З вулиці влетів свіжий весняний вітерець: вдерлася весна і Коваль полегшено зітхнув…