Розділ «20»

Вона наблизилася до мене і, втішаючи, спробувала обійняти. Але я відштовхнув її. Мені привиділося, що це тягнуться до мене кістляві руки скелета. Я проклинав її. Вона відповіла: „Не бреши, ти радий. Я зробила це замість тебе. Ти сам хотів цього, ти жагуче заздрив Антонові і ненавидів його. Я ж знаю. Але ти не зміг би скористатися з нагоди, яка трапилася, скористатися своїм, можливо, єдиним шансом, у тебе не вистачило б рішучості, ти боягуз. Я розуміла це і взяла усе на себе“.

Тоді я її вдарив, вперше у житті. Вона опустилася на підлогу, обхопила мої коліна і знову заплакала. Але я вирвався, накинув халат і вийшов у коридор, думаючи своїми ключами відчинити двері Антона. Я тішився надією, що Антон іще живий, я перекрию газ і витягну бідолаху на чисте повітря.

Але ключі не підходили, а стукати я боявся, щоб люди не почули і потім не звинуватили мене. Як я пояснив би їм, чому став серед ночі вдиратися до квартири Антона!..

У цей момент я почув кроки на сходах і кинувся у свої двері. І тоді, не маючи можливості змінити хід подій, згнітивши серце, я примирився із тим, що скоїлося, примирився з усім. Мені краяли душу суперечливі почуття: страшенно жаль було Антона, але радів, що зробив це не я, і виправдував себе тим, що хотів його врятувати, хоч і не зміг.

Я все життя терпів від духовної невлаштованості, від борсання між мрією і дійсністю, від постійного невиразного і тривожного відчуття несправедливості, на яку, на мою думку, прирекла мене доля і люди. І думка моя часто оберталася на пекельних колах відчаю через те, що я ніколи нічого не міг змінити.

І ось тепер я одержав не тільки фізичне, але й духовне визволення. Мене немає, мене не стало. Я пішов від усього цього і розчинився у вічності… Я став сином Місяця, який дає нам срібне сяйво, Чоловічу і Жіночу силу. Я тепер буду блукати по світу, поки не знайду тієї точки на Землі, куди опускається сторч прямий промінь місячної богині, по якому до нас униз сходять її посланці… Силою свого притягання моя богиня з космічної далечини посуває на Землі води морів і океанів… її сила безмежна і зійде на мене…

Досі у моєму житті були лише дрібні, кумедні клопоти, мізерні думки. А тепер, коли я зробив нарешті велике відкриття, — ні, не якоїсь там шліфовки! — коли мені відкрилося, що не Сонце панує над Землею, а Місяць, бо недаремно сказано, що живемо ми у „підмісячному світі“, я отримав нове життя. Я вірю, що, коли усі люди зрозуміють свою справжню природу і разом зі мною прийдуть вклонитися місячній богині, на землю зійде загальне благоденство і щастя…»

— Гм, — промовив Коваль, читаючи далі приписку:

«Я не виказую свою дружину, як вам, певно, здається. Зрозумійте мене правильно. Я знаю, що мій лист не може бути використаний як доказ для обвинувачення Варвари і тому сміливо пишу правду. Ви ніколи не доведете її вину, не доведете, що вона бачила відкритий пальник і не схотіла закрити газ, бо довести це неможливо… Ви були переконані, що це я згубив Антона, що я утік від покарання і що я дуже хочу жити. Все це не так… Я зрозумів, що Ніна для мене навіки втрачена, і не зміг більше жити серед вас!..»

Лист Павленко не підписав і дати не зазначив.

— Ваша думка, Дмитре Івановичу? — спитав генерал, коли Коваль пробіг очима лист до кінця. — Чи досить цього, — кивнув він на пом’яті аркушики, — для притягнення цієї самої Павленко? Боюсь, що у автора листа не все гаразд із психікою.

— Усе дуже складно, товаришу генерал, — відповів Коваль, повільно потираючи потилицю, мовби в нього розболілася голова. — Він і на допиті намагався удати з себе душевнохворого… А що стосується Варвари Павленко… — Коваль на мить запнувся. Він ніяк не міг зібратися з думками. Десь глибоко у його підсвідомості іще у дні активного розшуку народжувався здогад про причетність Варвари Олексіївни до загибелі Журавля. Такому здогаду сприяло вивчення способу життя цієї жінки, її інтересів, характеру. Та чому ж він не дав тоді цьому здогаду дозріти? Що стало на заваді? Певно, відсутність фактів, які могли б привести до доказів. Він пам’ятав, як настійливо вимагав фактів і тільки фактів слідчий Співак. Втім, факти потрібні були і йому, але він мав би повірити і своїй інтуїції і дужче зацікавитися Варварою Павленко.

— Треба порадитися у прокуратурі, товаришу генерал. Та і я ще раз спробую знайти доказове підтвердження цього. — Він поклав аркушики на стіл. — Лист без підпису. Але порівнявши почерк, яким його написано, з почерком замерзлого Павленка, легко переконатися, що рука та ж сама… Завтра я викличу його дружину…

— Добре, — вирішив генерал. — І порадьтесь у прокуратурі… А лист долучіть до справи. Сподіваюсь, тепер у нас однією нерозкритою стане менше…