Розділ «20»

— Ваша популярність, Дмитре Івановичу, — вимовив із похвальною посмішкою генерал, — поширюється на всю країну. Скоро досить буде сказати: «Інспектор Коваль» — і всі будуть знати, про кого йдеться.

Коваль добре знав свого начальника. Це був той молодий генерал, який, змінивши попередника, подбав, щоб повернути на службу Коваля, необгрунтовано звільненого у відставку. Щоправда, полковник не одержав попередньої посади, а став консультантом в управлінні, проте й це було повернення до активного життя.

Генерал був строгий і вимогливий. Посміхався до підлеглих він рідко, ділові взаємини, сама служба не сприяли благодушності, і зараз дружня репліка начальника, чого ховатися, по-людськи потішила Дмитра Івановича, хоча — чорт забирай! — Ковалю причулися у голосі генерала і нотки заздрості. Невже це страшне почуття не минає навіть таких людей?! Втім, можливо, це йому здалося, — поринувши з головою у справу Павленка, він уже, здається, у всіх шукає цей гандж.

Проте зараз було не до цих тонкощів, і з дозволу генерала він узяв із дзеркально-полірованої поверхні стола аркушики листа.

«Я не вбивця, хочу, щоб ви це знали, і тому пишу. Гадаю, ви зараз шукаєте мене по усій країні. Не шукайте! Зрозумійте мене правильно, я не боюсь, що знайдете і заарештуєте, не боюся тому, що я не вчинив злочину.

Під час останнього допиту ви говорили про справедливість. І якщо я дав би вам себе заарештувати і судити, ви самі скоїли б велику несправедливість, засудивши невинну людину. Мій дух, моя місячна богиня, понісши мене у свої неозорі осяйні поля, врятувала не мене, а стримала вас від злочинної помилки. Ви боретесь проти несправедливості?.. А хіба усе справедливо було навколо нас? Хіба існує абсолютна справедливість? Хіба справедливо чинив Антон, вкравши у мене ідею винаходу; хіба справедливо поводилася доля, весь час обдаровуючи його, коли я страждав, позбавлений найменшої ласки від неї; хіба справедливо, що Ніну вона віддала спочатку п’яниці, а потім кинула в обійми пересиченого Антона у той час, як я змучився, мріючи про неї, все життя чекав її, шукав і готовий був служити, як богині?! Та іще багато-багато такого…

Ви хотіли знати правду про смерть Журавля, я вам її розповім, але зло, вірніше, те, що ви вважаєте злом, покаране не буде.

Того вечора я довідався про нечесний вчинок Антона, і мене приголомшила його зрада. Й трохи не соромлячись свого вчинку і, очевидно, маючи мене за такого нікчему, з яким можна не церемонитись, він дав мені читати рукопис, що його принесла Ніна і в якому моя ідея викладалася як його власна. Виявляється, він уже й заявку подав до Держкомвинаходу. Моє ім’я навіть не згадувалося.

Ніна тоді ще не все надрукувала. Але й того, що я прочитав, було досить. Душа моя горіла, мені не жаль було винаходу, на ньому не закінчувалися мої здібності, знання, але було боляче, що Ніна, моє ніжне місячне сяйво, моя богиня, друкуючи ці сторінки, знову милувалася тим, який талановитий її обранець. Зрозумійте мене правильно: цього я стерпіти не міг. Я весь горів, як у вогні…

Потім Ніна пішла додому… Проте ні при ній, ні без неї я й слова не сказав Антонові, нічим не виказав своїх мук.

Ви усе добивалися, хто раніше пішов, хто залишився з Антоном, чому дві, а не три чашки для кави були на столі, чи бачив я з кімнати плиту і чайник на ній, чи не бачив, та й інші дурниці вимагали.

Я слухав вас і думав, як нелегко пробиватися істині і справедливості крізь нетрі усієї цієї мури. Якоїсь хвилини навіть пожалів вас, немолоду людину, яка силкується довести недоказове… Навіть те, що я дзвонив уночі до „Київгазу“, не могло допомогти вам звинуватити мене.

Але зараз усе розповім по порядку.

Після того, як Ніна пішла, ми з Антоном ще випили. Він усе більше п’янів, усе дужче вихвалявся, а я мовчав і тверезішав. Я не виказав йому своєї обиди, мені не хотілося схопити від нього ще одного щигля, поставити себе на глум, а він, спостерігаючи мою несміливість і, певно, розуміючи мій біль, усе дужче козирився, викликаючи на скандал.

Але я мовчав.

Незабаром Антон притомився і вгомонився. Він тільки поглядав на мене побаранілими очима, намагався навіть поцілувати, просив пробачення і бурмотів щось на зразок сакраментального: „Ти мене поважаєш?..“

А я сидів, зазнаючи жахливих тортур. Зрозумійте мене правильно, я бачив, що світ зітканий з несправедливостей… Про каву я, звичайно, забув… Мені було не до неї…

На останньому допиті ви говорили про совість. Мені гірко й смішно було вас слухати. Адже ви — розумна людина, знаєте життя, невже й справді вважаєте, що треба жити по совісті?! Совість тепер тільки заражає людині, її тепер не шанують. Совісні голі ходять, а безсовісні… Найближчий приклад: спритник Антон і я закомплексований заєць…

Прочитавши мій лист, ви, напевне, подумаєте, що він — наслідок совісті, яка прокинулася. Але це не так… Я просто хотів пояснити вам, що у смерті Антона ніхто не винен, крім нього. Такі люди не мають права на життя…

Та підемо далі…