Розділ «2»

І ось, мовляв, тепер йому доводиться морочитися тут, розпитувати Варвару Олексіївну, забираючи і у неї, і у себе час.

Коваль, здавалося, і слухав жінку не дуже уважно, як кажуть, краєм вуха, іноді перепитував, хоч, крім «так» і «ні», Варвара Олексіївна небагато вимовила, і знову роздивлявся кімнату, немов стара «стіночка» та вилинялі фіранки на вікнах цікавили його більше, ніж її відповіді.

Виявилося, що чоловік Варвари Олексіївни — Вячеслав Адамович Павленко — був не тільки сусідою, а й колегою загиблого. Разом працювали в одному й тому ж науково-дослідному інституті молодшими науковцями.

Дмитро Іванович багато чого ще не розумів у трагедії, яка сталася, не знав, з ким доведеться зустрічатися, що за люди вторглися у коло його службових обов’язків і долею яких він мусить тепер цікавитися. Поки що не уявляв собі середовища, в якому жив Антон Журавель, а мусив не просто уявити собі світ цього білявого молодика, що розпрощався з життям, уявити в загальних рисах, але довідатися про нього і його оточення все до найменших подробиць, які у жодних документах не зафіксовані.

Тому зараз, волею випадку починаючи першу розмову не з найближчою, як виявилось, людиною до Журавля — його співробітником Вячеславом Павленком, а з його дружиною, полковник міг ставити питання тільки загального характеру, ще не уявляючи, що найбільше буде його цікавити. Він немов блукав у темряві, не маючи чим розігнати її і сподіваючись лише на випадковий промінець, який раптом зблисне у мороці.

Тупання ніг пробивалося і в квартиру Павленків, і це дратувало Коваля. Він глянув угору і спитав Варвару Олексіївну:

— І часто отак? Серед білого дня. Хто там живе?

— Дівчисько одне. Ученицею у перукарні. Коли не на зміні, відразу до магнітофона. І компанію збирає відповідну. Голова розламується від них…

Ненастирлива манера розмови Коваля, здавалося, заспокоїла жінку, і вона почала відповідати уже не односкладово і недоброзичливо, як напочатку. Погляд її очей хоч і зберігав іще настороженість, але був уже ніби не такий відчужений і злий.

Вона відмовилася б від будь-якої бесіди з цією неприємною їй людиною, з холодними, як їй здавалося, очима. Але полковник ніби між іншим сказав, що зайшов тому, що не хотів викликати її до міліції заради кількох деталей, які його цікавлять, і Варвара Олексіївна погодилась, що так, звичайно, краще.

Допомагаючи жінці навідними запитаннями, Дмитро Іванович все-таки дещо довідався про цей кооперативний будинок та про сусідів покійного Журавля.

Про одного з них, про старого інваліда Анатолія Трохимовича Коляду, який нещодавно поховав дружину, Коваль, правда, вже знав із слів дільничного інспектора і складеного ним протоколу.

Вранці увагу Коляди привернула незвична поведінка собаки, колись підібраного на вулиці з перебитою лапою і залишеного у нього в квартирі. Пес, названий Лапою, тепер складав усе товариство самотнього пенсіонера. Цієї ночі Лапа спав неспокійно, на світанку розбудив Анатолія Трохимовича і, як здалося господареві, просився надвір. Але дідусеві не дуже хотілося виходити удосвіта на мороз, тим більше що звечора, перед сном, він, як завжди, виводив Лапу і той побігав досхочу.

Коли зовсім розвиднилося, Лапі, певно, припекло, і він уже скімлив під дверима, і почав гавкати.

Зрештою, Анатолій Трохимович, гримаючи на собаку, зліз із ліжка, одягся і відчинив двері. Лапа вибіг у коридор, але ні до ліфта, ні сходами не побіг, а озирнувся на господаря, немов запрошуючи прямувати за ним, а потім накинувся на двері квартири Журавля.

Анатолій Трохимович, наблизившись до дверей сусіди, і сам відчув неприємний запах. Йому згадалося, як минулого року Лапа так само гавкав, коли у них на кухні просочився газ з несправної плити, і постукав у двері.

Журавель не відгукнувся. Лапа не втихомирювався. Коляда постукав дужче. Сусіда не вийшов.

Тоді старий забрав собаку, повернувся до своєї квартири і подзвонив по телефону до аварійної «Київгазу». Газівники, приїхавши, виявили, що з квартири йде газ. Вони й викликали міліцію.

Зараз Варвара Олексіївна зауважила, що Коляда після смерті дружини став дуже дивним. Старий відмовлявся від будь-якої допомоги, цурався людей, бесідував тільки із своїм Лапою, як з людиною. Із шофером та його дружиною, котрі, відправивши дітей у село, завербувалися на Північ, Варвара Олексіївна по-сусідськи дружила, хоч дружба ця обмежувалася незначними взаємними послугами. З новими, тимчасовими, мешканцями трикімнатної квартири, армійським офіцером та його дружиною, вони з чоловіком, Вячеславом Адамовичем, тільки здоровкалися. Інша річ — Антон Журавель!

— Мій Слава, — усе ще ковтаючи сльози, говорила Павленко, частенько засиджувався у нього, їм інституту не вистачало. І додому прийдуть — ніяк не розлучаться…