Розділ «2»

— Так, так, — підтакував полковник. — Значить, і вдома разом. І про що ж вони бесідували?

— Журавель до нас рідко заходив. Усе більше Вячеслав до нього. Так що розмов їхніх не чула. Та, звичайно, про що ж?! Про свої справи, про науку, про інститут…

Жінка замовкла. Потім, відповідаючи на запитання Коваля, сказала, що чоловік у відрядження ніби й не збирався. Уранці, як завжди, поїхав до інституту. Але раптом подзвонив їй на роботу і повідомив, що негайно посилають у Вірменію. Не взяв навіть валізки з білизною та іншими необхідними речами.

— Він іще не знає, що Антона Івановича уже немає на світі, зітхнула Варвара Олексіївна, сумно похитавши головою. — Приїде, а тут таке… Удар який для нього! Як і переживе, не знаю, — знову зітхнула вона.

Парубоцького життя Журавля, до якого «вічно швендяли дівки», Варвара Олексіївна не схвалювала. Не подобались їй чаркування, на які сусіда кликав і її чоловіка. Але терпіла. Тому що спритник Журавель допомагав Вячеславу у науковій роботі. Витираючи сльози, жінка призналася, що тепер її Славику важче буде написати кандидатську, і, здавалося, від цієї думки їй стало гірше, і вона уже не зітхала, а боролася з гикавкою, що напала на неї.

— Виходить, ви підтримували чоловічу дружбу?

— Правду сказати, не зовсім. Боялася, що й мій привчиться пити… Але, господь помилував, не спився… Добре, що я тут, поряд… А щодо жінок… — відповідаючи на німе запитання полковника, знизала плечима співбесідниця, — я була спокійна. Він у мене однолюб… Іншим разом дорікала Антону Івановичу за гулянки, але не пускати до нього Славу було незручно. Мій хоч і головатий, та, на жаль, вкрай тихий, пробитися сам не може. Та й, крім усього, їм потрібно було спілкуватися. Над одними й тими ж темами працювали… А покійний, — Варвара Олексіївна зупинилася, немов тільки зараз знову згадала, що Журавель загинув, зайшлася кашлем і потяглася за носовою хустинкою, — пробивний хлопець був, земля йому пухом. В інституті його цінували. Чого ж це я буду розводити їх у різні боки! Та й не вийшло б це у мене.

Павленко не розпитувала полковника про подробиці смерті сусіда, мовби їй досить того, що довідалася біля під’їзду. Це спочатку здивувало Коваля, але потім він вирішив, що у Варвари Олексіївни, як це могло бути у кожної жінки, страх перед тяжкими подробицями переміг природну цікавість.

— А Вячеслав Адамович як ставився до свого колеги?

— Душі в ньому не чув! Іноді, правда, скаржився, що ось придумає що-небудь, розповість Антонові, той спочатку поглузує, а потім, дивись, і сам вчепиться за ідею і пішов-поїхав по інституту продавати. Ну, не продавати, пробачте, пропагувати… Але вже як свою ідею. І всі, як кажуть, пироги Журавлю, — зітхнула жінка. — Кривдно. Мій макуха переживає, але соромиться зауважити приятелеві. Каже: «Незручно, я ж це так, у загальних рисах, а він уточнив, та й свого дечого докинув, дещо змінив…» Якось через це між ними чорний кіт пробіг… Але незабаром усе стало на своє місце.

Наукове середовище було для Коваля новим, і він хотів докладніше з ним познайомитися. Звісно, Варвара Олексіївна не належала до нього, не могла бути джерелом такого вивчення. Але все ж таки, думалося Дмитру Івановичу, праця чоловіка, його інтереси так чи інакше обговорювалися у сім’ї, дечим Павленко ділився з дружиною, про якісь інститутські події розповідав.

— Над чим зараз працює ваш чоловік? Я гадаю, секретів від вас не мав.

— Не дуже ділився. На початку року, пригадую, якось прийшов увечері у доброму настрої, обійняв мене і вигукнув: «Еврика!» Виявляється, він щось придумав, я не зрозуміла, якийсь новий спосіб шліфовки металу. Я у техніці не дуже розбираюся… Та й Слава про це більше не згадував… Певно, не захопило його. А коли пізніше поцікавилася, сказав: «Відчепись!» Він потім іще щось винаходив… А чим конкретно зараз зайнятий, не скажу, не знаю…

— А Журавель?

— Навіть не уявляю. Знаю тільки, що обоє вони машинобудівники, фахівці по обробці металів. Тобто вже не обоє, — схаменулася жінка. — Який жах, який жах! Подумати тільки! — Вона заплющила очі і струсонула головою, немов відганяючи якусь примару.

Варварі Олексіївні стало недобре, її нудило, немов пливла на кораблі бурхливим морем, то поринаючи в безодню, то вилітаючи на гребінь хвилі. Перед її очима справді раз у раз з’являлися знайомі картини, і тоді огрядний чоловік, що сидів поруч, немов розчинявся у їхньому примарному світлі, і поки він знову виринав, наче з морського туману, вона встигала побачити свого чоловіка, почути його несміливий, немов провинний голос. Дітей вони не мали, і у неї до свого Славика було материнське почуття, як до малої, беззахисної дитини.

Цього року з чоловіком щось сталося, їй здалося, що він зазнав якоїсь серйозної невдачі, переживає її і, зламавшись, замкнувся в собі. І задушними літніми ночами, коли вони лежали врозкидь на спільній постелі, і у ці зимові ночі, коли у спальні ставало холодно і Вячеслав у сні безпорадно притискався до її теплих грудей (він спав неспокійно, здригаючись і бурмочучи щось нерозбірливе) — і тоді щемливе почуття жалю до чоловіка охоплювало її.

Останнім часом усе частіше Вячеслав підхоплювався серед ночі, сідав на ліжку і, не вмикаючи нічника, довго зглядався в темний квадрат вікна. Вона теж прокидалася, немов зв’язана з ним ниткою, питала: «Що з тобою?» — і, не дочекавшись відповіді, цілувала, умовляла спробувати заснути.

Він був мовчун. Але іноді у такі хвилини його охоплювала відвертість. Тоді проривалися скарги на долю, на те, що він — невдаха, що і в інституті з ним не рахуються, як належить, і перспектив у нього немає. І тоді вона заспокоювала його як могла, радила не впадати у відчай, переконувала, що у нього є талант, але треба бути сміливішим, наполегливішим, спритнішим, як, до прикладу, їхній сусіда Антон Журавель.

Але чоловік лише зітхав у відповідь і зізнавався, що до Антона йому далеко: той може будь-яку думку так прикрасити і розмалювати, що йому, Вячеславу, навіть самому не віриться, нібито спочатку це була його ідея, а не самого Антона.