Розділ «2»

Зрештою, виговорившись, звільнивши душу, чоловік швидко засинав, а вона ще довго лежала біля нього з розплющеними очима, і гіркий біль стискав її серце. Була готова битися за його долю, захистити від кривдників, від зрадливостей життя, допомогти за будь-яку ціну, але не знала, як це зробити…

На свій подив зараз, під час розмови з полковником, Варвара Олексіївна виявила, що почуття жалю до чоловіка раптом десь зникло. Вона згадала про Вячеслава Адамовича навіть з якоюсь прикрістю і неприязню. Його скарги, духовна неміч, непростима для мужчини, що часом змушувала її брати на себе непосильний тягар, раптом обурили і вжахнули її. Стільки років жити разом, любити, вірити в нього, в його зорю, сподіватися знайти з ним яскраве, гідне життя! Адже їй, як кожній жінці, так хотілося мати поруч міцне плече чоловіка, на яке можна обіпертися!.. А що вийшло?! Ось і тепер він несподівано поїхав у відрядження, залишивши її сам на сам з міліціонером, який справляє на неї тяжке враження.

На образ Вячеслава напластовувалися спогади про Журавля — ось той іде їй назустріч, ось стоїть поруч її чоловіка, ось лежить на тахті у своїй квартирі…

— Журавель встигав іще й чоботарювати. — Немов здалеку почула вона голос Коваля. — Багато до нього замовниць ходило?

Вона розплющила очі і зустрілася з пильним поглядом полковника міліції.

— Еге ж, він шив. По-моєму, не багато. Вячеслав казав, тільки своїм приятелькам. Якось бачила у нього чарівні черевички, обіцяв і мені, але так і не зібрався… — додала жінка. — Та бог з ними, з черевичками!..

— Ви знаєте кого-небудь з його замовниць?

— Не дуже, — мовила, подумавши, Варвара Олексіївна. — Кравчиня одна до нього частенько навідувалася, а здебільшого так: прибігали — утікали. Мені не було діла їх вистежувати… Але найчастіше Слава розповідав про друкарку з інституту Ніну. Взагалі, чоловік не схвалював такий калейдоскоп приятельок, який був у сусіда. Прийде, бувало, від нього і обурюється, мовляв, чортзна-що витворяє Антон! І бабоньок тих не дуже поважав. Хіба що друкарку жалів. Дуже, казав, славна і дуже нещасна. До всіх нещасть треба було їй ще в Антона закохатися… А він тільки голову морочив… Я її частенько зустрічала, досить-таки гарненька…

У відповідь на запитання полковника: «Чи не знає вона, хто вчора гостював у Журавля?» — Варвара Олексіївна мовчки схопилася за голову. Посилаючись на нестерпний біль, вона підвелася з дивана і сказала, що більше не може розмовляти. Коваль бачив, як на її обличчі виступили червоні плями, зрозумів її стан і погодився продовжити бесіду іншим разом. Деяку початкову інформацію від неї він все ж зумів одержати…

Коли б його спитали, яке враження справила на нього Варвара Олексіївна, він сказав би, що жінка вразлива, під час розмови була вкрай пригніченою, хоч і намагалася цього не показувати. Але коли їй це не вдавалося, вона здригалася, з жахом поглядала на двері, мовби звідти ось-ось могло з’явитися щось страшне.

Це й не дивно: про смерть серед щоденної метушні люди не думають, але якщо вона з’являється і входить, нехай навіть не у твої двері, а до сусіди, то все одно кидає чорну тінь на все навколо, приголомшує, і від усвідомлення, що вона незримо є всюди, і навколо тебе, поруч тебе, не відразу вдається звільнитися.