Розділ «18»

Чи зичив зла Журавлю Павленко?

Чи заздрив?

Там була дружба? Сумнівно. Вячеслав Адамович багато у чому відчував перевагу Журавля. Там була тяжка, як чавун, і гірка, як полинь, заздрість, що роз’їла душу. Павленко сам терпів від цього, змушений був посміхатися, прикидатися щирим. Але чи можна через це бажати смерті людині?!

Чи достатньо цього, щоб виявити таку жорстокість, не зробити маленького поруху рукою, не повернути краник і відігнати смерть? Якої ж сили мала бути заздрість, щоб під тиском її піти на убивство?! Така заздрість, що навіть загибель людини не звільняє заздрісника від цього почуття?!

Дмитро Іванович бачив, що Павленко — людина слабодуха, усім незадоволена, завжди вважає себе скривдженим, обійденим. А люди, ображені на життя, на долю, іноді бувають несподівано злими і небезпечними.

Але чи можна підозрювати людину у тяжкому злочині на підставі лише таких абстрагованих міркувань? Чи не зневажається у такому випадку презумпція невинності? Чи має він, полковник Коваль, моральне право вбачати у Павленкові вбивцю?! Адже цілком можливо, що Вячеслав Адамович, сам не дуже тверезий, не згадав, йдучи, про чайник, не заглянув на кухню, не звернув увагу, що вогонь погас, а краник відкрито, і спокійно пішов до себе спати.

Дмитру Івановичу не хотілося погано думати про людей, які так чи інакше потрапили у коло його інтересів, — про того ж Вячеслава Павленка, Ніну Барвінок, — але він мусив дати відповідь закону на всі запитання, що поставила смерть Журавля, а тепер і загибель Килини Христофорової, яка за життя теж опинилася у тому ж досить чітко, хоч, можливо, і не повністю ще окресленому ним колі, в якому оберталися Журавель, Павленки, Ніна Барвінок, старий Коляда, Христофорови, «пан» Потоцький та ще, може, хтось досі невідомий…

Ну що ж, завтра на допиті Павленка багато що мав з’ясуватися!..

Дмитру Івановичу стало холодно, незважаючи на тепле ратинове пальто і хутряну шапку — піклування Ружени, Він підвівся з лавочки, застебнув пальто і, продовжуючи прогулюватися, наблизився до будинку.

Лише вчора вони виїхали звідси майже без речей, як молодожони. Частину старих меблів, які збереглися, Ружена здала до комісійної крамниці, а мотлох, такий, як пом’ятий, ребруватий диван у кабінеті та продавлене, колись улюблене, крісло господаря, залишили на місці.

Будинок стояв порожній, настовбурчений, але Дмитру Івановичу, коли він увійшов, щільно зачинивши за собою за звичкою двері, немов боявся впустити холод, несподівано здався сповненим життя.

Пусткою для нього була якраз нова трикімнатна квартира там, на Оболоні, і не тому, що іще не мала меблів, — в ній не було життя, тих пахощів життя, які не відразу вивітрюються із старого дому і не за один день заповнюють нову оселю.

Полковник пройшов кімнатами. Електрик з житлової дільниці уже обрізав світло, бо вранці мав приїхати бульдозер, але Дмитро Іванович і у темряві по ледве помітних відблисках снігу знадвору легко орієнтувався. Він постояв у спальні, багато років зачиненої після смерті Зіни — Наталчиної матері, і тільки тепер розчахнутої навстіж. Зараз ця спальня, як і всі кімнати, здалася надзвичайно просторою, і навіть не вірилося, що колись їм було тіснувато у маленьких кімнатках цього старого будиночка.

У спальні разом із холодним вітром блукали тіні минулого життя. Йому навіть вчувся голос Зіни, голоси інших близьких людей, які швидко розтали, полинули назавжди на крилах вітру, що вільно гуляв по кімнатах.

Він пройшов до свого кабінету і знову здивувався, виявивши, що це — велика кімната, в якій раніше чомусь було тіснувато і йому, і столу, і полицям з книжками.

Залишене крісло стояло на своєму місці. Дмитро Іванович торкнувся рукою де-не-де потрісканої ледеринової спинки і важко опустився в нього. Тепер перед ним не було стола, на який він міг обіпертися ліктем, і він поклав руки на коліна.

Скільки років просидів у ньому, скільки дум передумав, скільки разів мало не плакав від свідомості свого безсилля, коли істина ховалася від нього, але скільки разів вона відкривала йому тут своє величне лице!

Вервечкою пробігли в його пам’яті справи, над якими сидів ночами, терпляче креслячи свої графіки і час від часу випростуючи під столом замлілі ноги. Справи, справи, справи!.. Ні, не справи, а люди! Люди добрі і злі, ті, що йдуть на жертви заради близьких, і ті, які охоплені лютою ненавистю до ближнього, ті, що переймаються чужим болем, і ті, що спокійно встромляють ніж в іншого, які готові поділитися окрайцем хліба і які пригощають потруєним питвом, невинно потерпілі і злочинці, що втекли від кари…

Йому пригадалися і художник Сосновський, який чекав розстрілу за чужий злочин, і есер Козуб, і англійка Джейн з матір’ю, фашист Карл Локкер і норовливе дівча Таня на Закарпатті, і капітан Бреус, сектант Лагута, Данилівна з готелю у Лиманському, і вбивця Чемодуров та багато-багато інших. Люди, люди, люди, цілі світи почуттів, розпалених пристрастей, страждань і спалахів щастя.

Усі вони пройшли перед ним у цьому домі, серед цих стін, крізь нього самого, крізь його почуття, його душу. Він, скільки міг, відновлював зневажену справедливість, прагнув захистити невинного і знешкодити злочинця. У цьому полягав його службовий обов’язок і сенс життя.