Розділ «18»

Але як все це установити?

Еге ж, усе дуже хистко. Думки Коваля були плутані, непослідовні, хаотичні, а завтрашня бесіда з Павленком уявлялася йому як найважчий допит за багато років служби. Він завжди виходив з того, що людина за своєю природою добра і зла воля прокидається в ній під впливом складних, часто суперечливих, буває, непередбачених обставин, а якими одна людина справляється, а інша безвільно підкоряється їм, не заважаючи підійматися у своїй душі із самісінького денця низьким інстинктам: зажерливості, заздрості, ненависті.

Чи заздрив Антон Журавель Павленку?

Навряд. На що він міг тому заздрити?

На несподівані осяяння, ідеї, якими, здавалося, була наповнена голова Вячеслава Адамовича, але які, так і не набравши практичного вигляду, так само несподівано і швидко згасали?

Ця обдарованість не приносила Павленкові практично нічого, бо Вячеслав Адамович не вмів її реалізувати. Швидше вона ставала в пригоді саме Журавлю, теж не позбавленому здібностей, але який умів підхопити ідею, розвинути її і не тільки подати де треба як цінну, але й вжитися в неї як у витвір власного розуму. Так людина, яка любить фантазувати, з часом при частому повторенні якоїсь вигаданої історії сама починає вірити в неї як у справжню подію. І вірить у це так енергійно, так щиро, що істинний, скажімо, автор може сам з подивом засумніватися, чи й справді це була його ідея.

На що іще міг заздрити Журавель сусідові? На гроші. Так у Павленка їх не було, і він жив більш скромно. Можливо, навпаки, позичав у того — адже у Антона Івановича завжди була свіжа копійка.

На сімейне життя? У Павленка воно не було таким безхмарним, як здавалося. Матеріальні нестатки, поєднання під одним дахом двох несхожих характерів, таких, як м’який, нерішучий, слабодухий Вячеслав Адамович і вольова, енергійна Варвара Олексіївна, яка уболіває за свого чоловіка і підштовхує його у спину, бо вже зрозуміла, що без рішучих заходів їм доведеться провести кращі роки у сірих буднях.

А Павленко міг заздрити Журавлю?

Безумовно. У всьому. Починаючи із зовнішнього вигляду. Заздрити на вміння притягувати до себе людей, на його привабливість, якій і Вячеслав Адамович не міг протистояти, навіть коли злостився на сусіду.

Павленко увесь свій вільний час пропадав у Журавля, де можна було розважитися у легкій, невимушеній атмосфері, де й сам собі здавався більш значною особою, ніж звичайно, і де, нарешті, — і це найголовніше, — міг зустріти Ніну і самокатуватися, спостерігаючи її упадання біля щасливця Антона.

Він дужо страждав, коли Варвара Олексіївна, яка не ходила до Журавля, пробувала перешкодити і його походенькам. Дружина точними, вивіреними словами руйнувала його настрій, заявляючи, що він, як жебрак, бігає за самоствердженням до Журавля, який його мізинця не варт, але який процвітає і на кращому рахунку в інституті, ніж її тюхтій-чоловік, ідеями якого частенько годується той самий Журавель. Досить прозірливо вона зауважувала, що він, Славко, швидше блазень при королі Журавлі та його подружках, ніж сам король, і цим болюче уражала оголене самолюбство Вячеслава Адамовича. У таких випадках зчинялася сварка, і Павленко, якому на той час уже й перехотілося бігти до сусіди, все ж ішов на зло жінці і намагався повернутися того вечора якомога пізніше.

Варвара Олексіївна не ревнувала свого чоловіка до жінок, які товклися у квартирі неодруженого сусіди. Щодо цього вона була спокійна тому, що тільки їй, єдиній у світі жінці, Славко міг довірливо сповідатися, виплакати кривду, поділитися гризотами. А без такої відвертості, вона знала, її чоловікові не потрібна ніяка жінка.

Ще не знаючи усіх відносин у сім’ї Павленка, Коваль здогадувався про них, припускав, що в житті цього подружжя були й такі гіркі і зворушливі хвилини, коли Вячеслав Адамович розкривався дружиш і, шукаючи співчуття і підтримки у найближчої людини, полегшував душу, повну обиди на Журавля, повну заздрості до цього улюбленця долі. Тоді Варвара Олексіївна пристрасно жаліла чоловіка. Але коли вона пробувала використати цю беззахисність і щирість Вячеслава Адамовича, щоб зачепити його гонор, чоловік ображався, скипав і навіть готовий був зненавидіти її.

То яка ж найголовніша пристрасть Павленка?

Чи не заздрість до того ж Журавля?

Заздрість!

Страшне, багатолике, як міфічна гідра, почуття, що розділяє людей, пригнічує природну радість за успіх іншої людини, за похвалу іншій. У різних личинах гадюкою вповзає це почуття у душу, спочатку непомітно, невідчутне, не викликаючи душевного дискомфорту, і так само невідчутне впускає свою отруту… Але іноді це страшне почуття спалахує раптом, умить і вражає людину, як удар блискавки. У ньому можуть з’єднатися у єдиному жахливому сплаві і ревнощі, і гордощі, і обида, самоприниження і приниження іншими. І навіть іржа, яка їсть залізо, не така згубна для металу, ніж цей жахливий стан, що поволі переїдає душу людини, пригнічує у ній усі інші почуття, настрої, бажання, усе добре, світле і завдає більше болю заздрісникові, ніж тому, кому заздрять, про віщо той може й не здогадуватися.

Дмитру Івановичу уже доводилося стикатися з випадками, коли заздрість ставала мотивом злих діянь. Йому навіть здавалося, що останнім часом це згубне почуття, як проникаюча радіація, усе збільшує радіус своєї дії, захоплює ширше коло людей. Втративши класові розмежування, коли вона лютувала всередині своєї касти, заздрість угніздилася у декотрих людях без оглядки на те, хто своєю працею чи талантом, відданим на загальне благо, заслужив для себе краще життя, а хто — ні. Схованим гаслом заздрісників стало: «Мені — все!», а відкритим, проголошуваним для годиться: «Усім — все!», причому у понятті «всім» на рівній нозі мали бути і трудівники, і нероби, нероби навіть більше… І причин цього Коваль не міг зрозуміти.

Почуття заздрості! Коли Дмитро Іванович виявляв його у людях, то сприймав мало не як особисту образу: адже часом заздрять не тому, що чогось позбавляються. Внаслідок успіху іншої людини, заздрісник нічого не позбавляється, усе його лишається при ньому, але він не може витерпіти, що іншому нехай і не за його кошт, але все ж дістанеться більше, краще, — і тому не терпить цього іншого і палко зичить йому зла.