Розділ LVI ПОСТРІЛ У ДИЯВОЛА

— Бога ради, містере Стампе! Ви мене даремно кривдите! Даремнісінько. Я пив тільки з малої фляжки. А бутля спорожнили оті бісові індіанці. Щиру правду вам кажу.

— Брехні! Ти б так не впився самим тим, що було у фляжці. Я ж тебе, клятого ненажеру, добре знаю. Напевне, й до бутля не раз прикладався.

— Всіма святими присягаюся…

— Під три чорти твоїх святих! Жодна розумна людина не вірить у те кодло… Ну що ж, годі вже про це. Ти висмоктав усе віскі — і край. Тепер ближче як за двадцять миль його не дістанеш, отож так і буде.

— Боже, оце-то лихо!

— Припни свого бісового язика і слухай, що я скажу. Без питва ми сяк-так обійдемось, а ось конати з голоду нам ні до чого. Хлопчина онде зовсім охляв. Певно, вже хтозна-відколи не мав і ріски в роті. Та й сам я такий голодний, що ладен їсти й койота, а від смаженої індичини й поготів не відмовився б, бо вона ж таки напевне смачніша від койота. Одначе, щоб їсти смажену індичину, треба мати індика, і на Аламо здобути його не так уже й важко. Отож ти лишишся тут і доглядатимеш хлопчину, а я пройдуся берегом, може, й натраплю десь того булькотуна.

— Я зроблю все як треба, містере Стампе, можете мені…

— Помовч, доки я скінчу!

— І словечка більш не зроню, їй-Богу!

— Тож мовчи і слухай. Є одне діло, і я маю бути певен, що ти в ньому не схибиш. Річ ось у чім. Якщо сюди хтось набреде, поки мене не буде, ти зараз же даси мені знати. Ту ж таки мить, зрозумів?

— Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.

— Гляди ж, я покладаюся на тебе.

— Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?

— Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу… Одначе все може бути, — сказав Зеб, подумавши. — Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.

— Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.

— Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути… Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.

— Дарма! — вигукнув він за хвилину. — Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами.

— Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.

— А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?

— Ну звісно.